Тільки поставила відра коло хати, як гульк! — котить із степу машина, відкритий газик військовий, і в ньому — повно: начальник полігона Уралов, і Петро, й товариші його, а між офіцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвіває. Льотчики всі веселі, один Уралов між ними трохи присмучений, може, тому, що вже не літає, хоч віком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий і весь час якийсь ніби напружений — обличчя біле, гостре, худорляве, майже хлоп’яче, і щоразу, коли мати бачить Уралова, їй чомусь стає жаль його, мов рідного сина.

— Як там ваша дівка? — питає вона Уралова про його маленьку донечку.

І він одразу щасливо ніяковіє:

— Росте. Вже сміється…

Старий Горпищенко не встиг і перевдягтися, так і постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу, і ніяких на ньому сьогодні чабанських обладунків, ніщо не обтяжує його буденну осадкувату постать.

Тоня, скочивши з машини, одразу підбігла до батька, защебетала, ще й під руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч він і в такому вигляді. «Хай він і в цій незавидній робочій одежі, а я пишаюся ним», — мовби каже дівчина, вчепившись за батька. В Тоні з батьком дружба своєрідна, без ніжностей зайвих, з ременем ще й досі напоготові, та знає дівчина, що хоч батько в неї й суворий, але сам і захистить коли слід. Якось ще в восьмому дівчата в класі образили її; задавака, довгими своїми віями хвастає, думає, як вії довгі, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, і, може, тому дівчина пережила їх особливо тяжко, прибігла з школи, як з полум’я, і мерщій до ножиць…

З-під рук у батька вхопила його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії.

— Скажена!

Він підняв ножиці, дав запотиличника, дочка огризнулася:

— А чого ж вони дражняться! — і розплакалась без стриму.

Кинувши роботу, батько одразу пішов тоді в школу, подався аж на Центральну наводити правду і лад…

Та часом любов до дочки набирає в нього і зовсім іншого вияву: торік уже велику, майже дівку, батогом одчесав при людях біля кошари. Він на гарбі стоїть, силос скидає, озирнувся — а старшокласниця його внизу, мов на гойдалці, на волячих рогах колишеться. Заробила тоді від нього батогом по жижках… Одначе й це їхньої дружби не похитнуло, такі сліди на жижках не зостаються, і зараз Тоня щиросерде — батькові першому — зливає із кухля.

— Вмийтеся, тату, щоб ще красивіші були! Корній тим часом до чабанок піддобрюється:

— Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина ліків на зуб?

Проте коли вже сіли за стіл, і з’явилася пляшка з білою голівкою, і старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним відмовились:

— Я пас.

— І я пас…

— Кого це ви пасете? — пожартував старий.

Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:

— Сьогодні ми непитущі.

Чабан здивовано глянув на сина. І той підтвердив:

— Правда, тату.

— Чого ж це?

— Ми, тату… летимо.

Було це як грім серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тільки втерся мовчки. А в матері й ложка випала з рук:

— Оце такий відпочинок? Тільки на поріг — і назад! Як же це воно? Відкликають вас, чи що?

— Так треба, мамо, — сказав син, не відриваючись від кулеші, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє. Так треба — ясно тобі? Не став і сам доскіпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя він прожив і живе під знаком цього «так треба». Старий солдат, він добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом і скільки важить для людини її обов’язок — цей невидимий командир твого життя… Думкою, досвідом, душею старого солдата, чиї коні не раз вскакували під артилерійським обстрілом на вогневу і, скаженіючи від жаху, перелітали палаючі мости Європи, цим тяжким солдатським досвідом він одразу осягнув оте синове скупе пояснення, і хоч душа його теж скипалась від болю й досади, зовні він залишався спокійним, похмуро-байдужим, тільки насупився більше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову «ракетну відпустку»…

Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.

— Ще дужче крутить, — винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: «Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте». Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об’їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва… А в мене якраз пеньок кутній озивається… Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! — все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає… А болить — криком кричав би… Відпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе… Ну, що про таку сказати, га?