— Ви ж і пошту возите, — підказала Тоня.

— Що пошту. Я навіть і горох опилюю, і по виноградниках хімікатами війнути — це теж моє амплуа… Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профілю — льотчик-універсал, — говорив він далі, володіючи бесідою. Вистріливши з пляшки корком, поналивав усім шумовиння з такою певністю, що навіть льотчики не зважились відмовитись. — Ну, будьмо! Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров’я твоєї дочки, — підняв склянку Сіробаба. — В нього ж там така степовичка росте…

Уралов знову розцвів при згадці про доньку, а Сіробаба став смачно закушувати, припрошуючи і льотчиків теж:

— Це вам не оті спецконсерви, що сто років на складі лежали, а їх потім бортовикові дають…

— Отже, бачу, ти цілком тут акліматизувався? — промовив старший з льотчиків.

— А чого ж не акліматизуватись? — глянув на нього Сіробаба великими, чистими, як у вола, очима. — Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вітер, так уже вітер! Роздолля, простір, де хочеш, там і сідай… І люди в степах — де стрінеш людей такої широкої вдачі, де красуні такі, як наші. Ба яка мулатка! — окинув він поглядом Тоню, аж дівчина спалахнула враз. — Вуса, бачу, тобі мої подобаються, — провів Сіробаба рукою по своїх пухнастих вусах. — До вподоби, еге ж?

— Еге ж.

— Тільки мала ти ще виросла до цих вусів, — змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.

А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:

— Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!

— Та як же ж не радіти їй, — тихо зауважила Петрова мати.

— А мені, почуваю, без крил життя нема, — вів Сіробаба далі. — Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса… Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче… Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани — всі переучувались на цивільний кшталт… Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився… та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича — ось мій девіз!

— Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика, — зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.

— Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом, — швидко відреагував Сіробаба. — Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх — і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся — тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад… Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!

— Після цього, друзі, —глянув старший на своїх льотчиків, — нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?

— Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила… Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.

— На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.

— Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві… Ну, і, звичайно ж, — він підморгнув до чабана, — оцими вашими тополями, що п’ятикутне в небо ростуть.

— Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:

— Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування…

— І все ж ваші літаки красивіші, — каже Тоня до брата, мовби втішаючи його. — Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?

— Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.

А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:

— Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство… На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся, — кивнув Корній на Сіробабу.