— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим, — чути капітанів голос. — Травки ваші своє діло зробили…
— Не смійся, сину, над моїми травками… Є в них сила. А до того ж — сонце наше цілюще, повітря степове…
— А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.
В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.
— Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче, — каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.
— Не турбуйся, Лукіє. Все буде о’кей, — каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір’ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби…
Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.
— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук. — Дозвольте запитання…
— Прошу.
— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?
— А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?
— Та, бачите, — помулився Гриня, — дуже цікавлюсь, що там у нас усередині… З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!
— Але ж ви, юначе, наскільки мені відомо, в духовну академію брали курс?
— Ха-ха! Тричі ха-ха! — Мамайчук голосно регоче. — Ви теж повірили? Та це ж було звичайнісіньке розігрування, розраховане на майора Яцубу, і не більш. Щоб до бороди моєї не чіплявся, щоб розвивав у собі хоч запізніле почуття гумору… Йти в попи — це ж архаїчне, товаришу капітан. Ви теж повірили? Планету бурити — це інша річ!.. Та й навколосвітня подорож — це теж діло. І запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрі з ваших морячків!
— Не личить мужчині поширювати плітки.
— Чого плітки? Коли я ще був у місті, в мене в самого були друзі, славні такі модерняги з матросів. Купують вони килим, скажімо, де-небудь у Швеції, а приїдуть додому, — заходять в ресторан, килим на стіл, і за вечір тим килимом розплатились.
— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.
— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист ніякої небезпеки не становить. — Мамайчук вимовив це так, наче Віталія в нього за спиною зовсім не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди. — То такий моряк, що скоріше власних штанів збудеться, ніж закордонним килимом збагатить рідний порт. За це будьте спокійні. Ось тільки як він щодо хитавиці та морської хвороби? Боюсь, що, тільки судно колихне, вже він вам і SOS закричить!
— В нього в радіорубці буде про цей випадок окремий передавач, аварійний, — серйозно пояснив капітан. — В обов’язковім порядку встановлюємо його, згідно з міжнародною конвенцією. Та штука включається автоматично… Будемо, однак, сподіватись, що потреби в цьому не виникне.
— Скажіть, чи рикші на світі ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капітан мимоволі усміхнувся: так і кидає цього Гриню-некерованого від земного ядра до рикш…
— Чого це вас рикші цікавлять?
— Просто не віриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собі іншого. І не інваліда, а якого-небудь паршивого колонізатора…
— Бечак — зветься такий велосипед, — сказав Дорошенко. — 3 вигляду невинний собі триколісний велосипед з коляскою… Але наш моряк ніколи не сяде в ту коляску, — докінчив капітан, і обличчя йому спохмурніло. Можливо, згадались йому чужі портові міста, де худі запалені рикші з лементом кидаються до пасажирів, до моряків, навперебій пропонуючи свої послуги…
— Це, звичайно, гидко, — згодився Мамайчук. — Я б теж не сів на те місце, де ще вчора чи позавчора сидів який-небудь тип зі стеком в руці. Їздити на людині — це не в моїй натурі! Але ж побачите ви там щось і веселіше?
— Побачимо ще малолітніх вантажників, що тягають на собі важкі корзини з вугіллям в порту. І безробітних, що риються на смітниках. І дітей, що, підстеливши газету, сплять на асфальтах вечірніх міст…
— Це вже агітація, кептен.
— Розумій як хочеш.
— Може, там зате хоч бюрократів менше?
— Не лічив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому світі. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, і наче тебе й не було.
— Дух колективізму — це я визнаю, — буркнув Мамайчук. — Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океані, то не тільки ваша мати-старушка бігала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звісток про вас… Або коли цих он двох розшукували, що їм старе списане судно видалось було за Ноїв ковчег… Всі племена таврів піднялись на розшуки, стали як один колектив… Дозволите вжити ароматичного зілля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неї вогником запальнички. На правій руці в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нібито вже заручився з Тамарою-зоотехнічкою, яка нарешті таки прогнала свого п’яндигу і живе тепер сама.