— Ну, розкажи ж, як це сталося? — запитує, коли вони зостались удвох. — Як це ти в окозамилювачі пошився?
— Труджусь, — басить Сухомлин. — Ловлю рибку для всіх громадян Радянського Союзу.
— Славні батоги, — розглядає Дорошенко бичків свіжого улову, — половив би і я.
— Так чого ж — будь ласка. Приймемо.
— Іншим разом… Піду ось поплаваю ще. Сухомлин безболісно сприймає запитання. Спокійно чистячи рибину, починає повагом розповідати про те, як на автомобільних скатах погорів, на тих скатах, що незаконно закупив був їх цілий контейнер десь аж на сибірській новобудові; потім насмішкувато, мовби глузуючи з себе, розповідає притчу про виноградарську комсомольсько-молодіжну ланку, що нею він на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були…
— Отак я жив. Отаким був. Діляцтво живий світ було заступило. Жив у стані такої нагвинченості, що людей не помічав, себе не бачив. Тільки тут оце й людиною себе відчув, Іване… Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стільки тих дегустаторів на світі! Їдуть звідси, їдуть звідти, ведеш їх у підвали, пригощаєш, а декотрий ще й каністру підмостить — наточи й додому! А тоді на всіх активах ще тебе ж і чихвостять, як Сидорову козу!
— Але ж і Героя таки дали?
— Який з мене Герой? Хіба що за телефонні дзвінки, їх справді не кожен витримав би… На квартирі в мене телефон, це ж так належить директорові, і, уявляєш, всі дзвінки — чи з бригад, чи з району, чи з міліції, чи з «Заготскоту» — всі через тебе! Серед ночі тарабанять, викликають, круглий рік штурми, аврали, нагінки. З кожної наради повертаєшся в синяках, вліплять доганяку отак, за будь здоров. І то життя? Діти повиростали, я їх майже й не бачив. Книжки ніколи було почитати. Ось тут, в рибартілі, як став сторожувати, — тільки й начитався вволю. Влітку, поки козакував одинцем, стеріг рибальську хату отам у затоці, цілий університет пройшов. За скільки років уперше над своїм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутніх антів Подніпров’я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совість на медаль проміняв? Як пішло викриття окозамилювачів, повіз я медаль у райком, хотів здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров’я, коли дали. Бо не зовсім же вона замогоричена, ти таки, як віл, трудився… Є окозамилювачі злісні, непримиренні, вони ще й зараз лютяться, а я по щирості кажу: спасибі. Спасибі тим, хто вивів мене на путь праведну. Та хіба тільки мене? Як ото після градобою колоски на ниві підводяться, так зараз підводяться, відходять душею люди після того, що було. Тільки який зовсім уже зламаний, то так і зостанеться лежати, приплесканий у багнюці. Віриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як міг до такої ганьби — до приписок — дожитись? До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути. А що та слава?.. Якось у місті в галереї картину бачив: дідуган отакий, як би й я, тільки босий, голий-голісінький, із крильми на спині. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорія, то ж у такий спосіб Час намальовано, бо Час — старий і Час летить, мов на крилах… Хрести, ордени, медалі — купою на землі, і той крилатий дід безжально топче їх босою своєю ногою, бо слава для нього — ніщо. Топче купу монет, різних там динаріїв, попирає їх ногами, бо й багатство для нього теж нічого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якій написано: «Істина». «Істина» — тільки вона йому дорога! За все найдорожча!
Дорошенко слухав і не впізнавав колишнього Сухомлина. Кілька років тому бачив він його заклопотаним, очманілим, задуреним безліччю справ. Навіть поговорити з ним до ладу не зміг, бо Сухомлин саме тоді ждав якоїсь комісії, почував себе, як на голках, — вибачився й помчав у винні свої погреби сам наводити ажур… Задобрював, комбінував, підмазував — весь світ його тоді до цього звівся… І ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби відроджену, з оновленою, розкріпаченою душею…
Давши лад рибі та снастям, підійшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрі, мовляв, з окозамилювачів виходять юшковари… Ватаг не ображався.
— А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капітана і, дізнавшись, що він забирає з собою ще одного степовика, обступили зніяковілого Віталія, стали давати хлопцеві різні поради:
— Ти ж там не осором нас!
— Держи фасон!
— Ти ж знаєш, скільки наш край капітанів дав. І вони беруться по іменах перелічувати своїх славетних земляків — капітанів далекого плавання, китобоїв, гарпунерів, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанів та механізаторів, спом’янули й генерала—двічі Героя Радянського Союзу, який хоч і не був моряком, зате був родом звідси, з Лиманського.
— Даємо, даємо кадри для моря, — присолюючи юшку, гомонів Сухомлин. — Недаром же діди наші на морі козакували і саме Чорне море називалось Козацьким.