— Одружуєшся? — запитав Дорошенко.

— Звичайно, — відповів Гриня, — якщо тільки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасної, душевно досконалої женщини. Як по-вашому, чи не гріх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-інвалід схлипує та скрегоче зубами вві сні?

— Веди, — сказав капітан і примовк.

А Гриня невдовзі після цього вже перекинувся думкою на ті ніколи не бачені ним архіпелаги, де буцімто й нині люди живуть за первісними законами, не знаючи зіпсутостей цивілізації, і хоч не мають холодильників, зате ж не вміють і брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло.

— До них, до них треба йти людству по науку життя, — розмірковував Мамайчук. — Туди, де під звуки тамтамів наївні діти землі сміються та веселяться і не знають, що існує на світі стронцій…

— Ану, стоп!

Це Віталій нахилився до водія, торкнув його за плече.

І коли Гринь без заперечень пригальмував, Віталій висунувся з машини, став наслухати.

— Що ти слухаєш?

— Чуєте… Тронка десь дзеленчить…

Гриня був іншої думки:

— То вітер травою свище…

— Ні, тронка.

— Ні, вітер.

— Тронка!

Так, не дійшовши згоди, вони рушили далі. А капітан, глянувши в той бік, куди хлопець наслухав, виразно помітив у глибині степу, на тлі обрію, далеку постать чабанську і рельєфно-чіткий пласт отари біля її ніг.

Вже зовсім розвиднілось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились біля причалу, і тут при світлі дня Гриня постав начисто виголеним, від бороди його й сліду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравіє на Грині нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майорові Яцубі тільки ще доведеться розпочати баталії.

Сходило сонце, і вони дивились на нього.

— Чого ж примовк, Гриню? — Віталій по-дружньому обійняв Мамайчука. — Розкритикуй його, оте світило.

— Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне світило і кажу йому: світи! Моя критика тебе ніколи не торкнеться… Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нічого йому не лишається.

— Скучно стало? — всміхнувся Дорошенко.

— Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонці плями, на землі негаразди. Що ж робити, що любити? І повернувся він із пустель свого маловір’я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душі…

— І знайшов?

— Коли навколо тебе всі трудяться, щось творять, то відповідні біотоки й на тебе йдуть. А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в ній! Цілющість! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогодні тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цільність, Гриня-гарт, готовий витримати будь-які перевантаги життя…

Прибули з моря рибалки з свіжим уловом, стали виходити на берег у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.

Ватаг їхній, чолов’яга богатирського зросту, повагом рушив до капітана, простягнув руку:

— Окозамилювач Сухомлин.

І не сміється. Повнощокий, заріс рудою щетиною, і тільки по лукавих іскорках очей, що проблискують під кущами брів, Дорошенко впізнає свого давнього приятеля, невтомного на різні вигадки Тимофія Сухомлина. Багато років працював він директором виноградарського радгоспу, зірку Героя Соцпраці має, а тепер, бач, в зюйдвестці, в ботфортах рибальських, що аж у пісок ними вгруз. Від нього пахне рибою й морем.

— Бичків половлюєш? — мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашникові.

— Не доплавав? А мороз ото на скронях?

— Одне другому не заважає.

— А я б на твоєму місці… Ну куди тобі звідси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови…

— Тиха, безбуряна заводь, — іронічно кидає Мамайчук, що, сплівши ноги, стоїть біля машини.

— А що ж, як і заводь? — насторожився Сухомлин.

— Для кого заводь, а для кого берег Світового океану.

І Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравіючи на весь берег пурпуром своєї сорочки.

Дорошенко вбирає поглядом простір лиману. Цей блиск води, її чар, свіже дихання… Справді, гарно тут. І білі піски берегів, і ця тиша неміряна, і ласкавий степовий вітерець. Наче в доторкові жіночої руки, є щось таке невимовне ніжне для нього в цих бризах, освіжаючих вітерцях, що віють вдень з моря, а вночі з суші і що мовби єднають у вічнім круговороті і море, й степи… Але з чим порівняти оту заобрійну далеч, що має в собі таку звабу і викликає такий злет душі! Так, це тільки берег Великого океану, заповітне місце, звідки чути поклик просторів, неспокійних доріг, що, здається, й з смертної постелі підняли б Дорошенка… Ще в океан, ще хоч один рейс, навіть якщо він і буде твоєю лебединою піснею!..

— Створимо юшку, — каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичків-кнутів, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, відійшов вбік, заходжується лаштувати вогнище.

Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвішують на пакіллях мокрі сітки.

Дорошенко підходить до Сухомлина і, присівши, береться разом з ним чистити кнутів.