Хома з любов’ю оглянув підрозділи, що підіймались косогором. Гармати, транспорти, кухні плуганились поміж піхотою. Як завжди буває при наступі, кількість вершників швидко зростала. Комбати, ад’ютанти, старшини сіли на коней. Навіть гвардії майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пішки, на цей раз уже був ка коні. «Значить, дорога передбачається далека», — подумав Хаєцький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполіт сідає на коня лише при далеких гарячих маршах.
Черниш вів роту все вище й вище по переритому воронками схилу між густим плетивом роздовбаних траншей. Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясно-горську і що на марші вони будуть разом — може, день, може, два, може, й три, — йому хотілося, щоб той марш не кінчався ніколи… Ноги ступають пругко, тіло наснажене бадьорою силою, веселий гомін стоїть навкруги. Очі бійців ще палають натхненням бою, настрій великої окриленості обіймає війська. Все вище і вище…
На одному з бетонних укріплень, що стовбурчиться врізнобіч залізним рваним пруттям, стоїть група дівчат полкової санроти. Серед них— Ясногорська, усміхнена, сяюча.
— Ось твої «самоварники» йдуть, — весело штовхнула Шуру одна з дівчат, яку Хаєцький свого часу прозвав вертихвісткою. Вона і зараз вертілась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, які були досить-таки недоречні на її чобітках. — Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, він червоніє. О, вмерти можна!..
Черниш, наблизившись, подав Ясногорській руку, і пона легко сплигнула на землю.
— А я вас тут уже з півгодини виглядаю, — відверто говорила Шура Євгенові, ступаючи поруч нього. — Скільки тут сьогодні народу проходить!..
— Ти знаєш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стільки було жертв, стільки втрат, а наближаємось до фінішу сильнішими, ніж стартували. Принаймні я не пам’ятаю, щоб у нашому «хазяйстві» було коли-небудь більше активних штиків, більше вогневої потужності, аніж зараз. Ворожі трупи, покручені, пошматовані на мотлох, лежали по всьому узгір’ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала їх.
Убиті майже всі лежать головами до заходу, ноги відкидавши на схід.
— Тікали, — визначив Сагайда. — Не втекли.
— Цікаво, хто вони? — задумалась Шура. — Може, серед них лежать саме ті, що зачинали війну, що під грім своїх барабанів виходили в сорок першому крізь Бранденбурзькі ворота на схід? Як вони тоді йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лікті рукавами… Як різники. Тепер вони вгамувались, тепер їм уже нічого не треба.
— Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, — бубонів Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посіченому офіцерському мундирі. — Я думаю, що взагалі, сидячи десь у пухкому кріслі з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем світу. Що тут такого? Взяти й кинути в м’ясорубку мільйон чи десять мільйонів простого народу… Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? Мені тепло, мені затишно, мені подай на тарілці світ! Чим ви гарантовані, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крісло, як засів свого часу Гітлер?
— Не вийде, — категорично заперечив Черниш. — Народи порозумнішали. Тепер вони не дозволять обдурити себе.
Зійшли на гребінь висоти, і світ виступив із своїх попередніх берегів, розіллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав інші висоти — першу, румунську, де зостався Гай, і другу, трансільванську, високу, мов грандіозний обеліск… Як би він хотів, щоб усі були тут, кого він позалишав на шляху! Не хотів би він ні чинів, ні орденів, ні слави, аби тільки встали ті,далекі й прекрасні, які назавжди зосталися на шляхах великого походу… Хіба ж не їм належить усе, що зараз оце збувається? Хіба це не їм лягають вдалині білястими килимамичеські асфальти? Хай ішли б вони поруч, хай були б вони гут… Скликав усіх, а ніхто не приходив. Скільки це минуло відтоді? О, як то було далеко, як то було давни…
На висоті просто між окопами зупинився віліс командира дивізії. Стоячи в машині, генерал щось енергійно говорив командирам полків, які слухали його, виструнчившись в сідлах. Самієв був між ними найменший, зате коня мав під собою найбільшого.
Генерал, видно, був чимось не зовсім задоволений. його мовби не торкалася та загальна радість, той піднесений, майже хмільний настрій, що панував зараз у військах. Він, комдив, ніби й не помічав того, що противника було щойно зірвано з його позицій, що танки, обігнавши піхоту, вже рейдують за десятки кілометрів попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час і генералові личило б повеселитися з усіма, пожартувати так, як він умів: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час… Генерал стояв у машині, збуджений, побуряковілий, і майже роздратовано віддавав накази командирам полків. Дехто, настроївшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: і труднощів, і небезпек.