«Ми ось вам насушимо», — подумав Хома, вішаючи бінокль на груди.
Задоволеним поглядом обвів позиції своїх військ. Тепер війна вже не здавалась йому, як під румунськими дотами, незрозумілим страховиськом, що в ньому важко було добрати глузду. Бойові порядки військ зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне ціле, побудоване з біса мудро, і він уже сам, як той механік, міг збагнути — і на зір, і на слух — всю цю машинерію.
Принишкнувши в складках місцевості, густо зеленіли фарбованими стволами батареї. На узліссях, старанно замасковані, причаїлись важкі танки, вибалком вирихтувались понтони. По той бік шосе між автрійськими куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготові коні зв’язківців, стоїть радіомовна станція. Повсякчас вона готова передати військам історичну звістку про капітуляцію фашизму. Хома почуває винятковість моменту. Все це передпілля, захаращене озброєними валами військ, залите вранішнім сонцем, підняте зараз над землею, як величезна трибуна з лісами та яругами, з вогневими позиціями та піхотинськими ячейками. Підняте і видніє ниньки всім державам.
Нашорошена, грізна тиша запала навкруги. Лежить у звивистих берегах піхота, спокійна, певна себе. Стоять у приярках артилеристи та мінометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями півсвіту і стали оце на останньому рубежі. Тихо так, що чути навіть, як передзвошоються жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою.
Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такі— буває в житті. Кожне слово команди, кожна відбита годинником секунда назавжди карбується тобі в пам’яті. Ти вже ніколи не зможеш забути отих вершників, що галопом поскакали від штабу в різні кінці, групу отих танкістів, що зупинились на узліссі навколо свого комбата, який вказує їм бойові маршрути. Все запам’ятовуй, Хомо, бо це вже історія. Не та історія, що зажовкає десь у книгах, а та, що твориться на твоїх очах, що переходить крізь твої власні руки! Ти ж чуєш, як вона близько, як вона дихає поруч, ти маєш змогу заглянути їй у вічі, най його мамі. Колись ти тільки через людей чув про те знамените колесо історії, а зараз можеш власноручно помацати його, як мацав допіру колесо уральського танка!
Велич наростаючих подій і усвідомлення того, що ці неймовірні події якоюсь мірою залежать від нього безпосередньо, сповнювали Хому новою, не звіданою досі гордістю. Дивне враження, що він, простий собі подоляк, зійшов на такий високий пункт, де перед ним ніхто ще не бував, не покидало його весь ранок. Коли-бись міг, то воскресив би всю рідню до найдальшого коліна! Хай діди та прадіди глянули б на Хомцю, що в темній хаті вродився, а в запічку зріс… Хай би впізнали в ньому того обшарпаного підпаска, що за чужим бидлом по чужих стернях спотикався… Е, де ви годні таке збагнути!.. Стоїть ниньки у всіх на виду, парадує перед народами. В різних землях його знає старе й мале. Здалеку впізнають по гвардійській ході, по зоряній пілотці!
Тиша у військах. Жайворонки над військами. І ось нарешті 6.00.
З околиці села з-за Хоминої спини заливисто заграли довгу чергу гвардійські міномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскіс у небо вогнисті ракетні снаряди. Бадьорий, потужний грім перекотився від обрію до обрію. І ще він не зник за ясним небосхилом, як уже заговорило все широчезне передпілля, майнувши до найдальших флангів червоними язиками спалахів. Барвінкова височінь завібрувала, забриніла вся невидимими струнами. Тонни гарячого металу, вихопившись із сотень жерл, навально пошуміли на захід.
Міномети, ввірені Чернишеві, приєднались до загального гуркоту, і він сам теж ввімкнувся, мов наелектризований, в ту загальну гарячу силу, що буяла навкруги. Не думав відтепер ні про себе, ні про Ясногорську. Шукав поглядом плаваючу в димах ціль, не помічаючи, окрім неї, нікого й нічого. Його, зрештою, теж не помічали ні бійці, ні офіцери, що стояли внизу по своїх місцях. На льоту хапали кинуті ним з горба команди, існуючи в ці секунди тільки для його команд:
— Вогонь!
— Вогонь!
— Вогонь!
Хома, заливаючись. потом, пиряв разом з піднощиками важезні ящики до розпечених мінометів. Мимохідь голосно ганьбив Ягідку, який ще й досі долонями затуляв вуха, опустивши міну в ствол. Ягідка сьогодні вперше стояв заряджаючим.
«Катюші» безперервно грали ліворуч і праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготів бог війни, заглушаючи собою все. Чахкаючі удари мінометів, лункі постріли сорокап’яток губилися в важкому позіханні фортечних гармат-велетнів. Різнокаліберні численні голоси батарей незабаром з’єдналися в суцільний залізний гул.
Гул, гул, гул… Бог війни наче тільки зараз оце повністю розгортав свої божественні сили, невтомно стрясаючи території двох сусідніх країн одразу.
Через кілька хвилин понад полками пішла на захід авіація. Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно, німими силуетами, виключивши всі свої мотори. Гул ескадрилій цілком перекривався гулом наземної артилерії. Лише громові вибухи фугасок по той бік річки раз у раз свідчили, що й на літаках б’ються чиїсь напружені серця в унісон серцям наземних військ.