Про УКРЛІТ.ORG

Прапороносці

C. 143

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (895 КБ)

Calibri

-A A A+

Обранець… З ніжною заздрістю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорської, але, навіть ревнуючи, не зичив лейтенантові ніякого лиха. Любимий командир, відзначений Ясногорською, не тільки не викликав у Маковея неприязні, а, навпаки, після свого успіху ще більше виріс в очах телефоніста. Бо до тих гідностей, що їх мав лейтенант раніше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цієї нової гідності не можна було приховати, вона була видима кожному, бо відблиск її лейтенант носив на всьому собі після того золотого дощику і синього грому. Сяючі погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневій, так досі й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. «Дивісь, що я раніше не помітив, який він справді особливий, — гарячкував телефоніст, думаючи про свого командира. — Адже він найкращий офіцер у нашому батальйоні, зараз мені це ясно. Правда, стрілецькими ротами командують теж хоробрі, досвідчені, чудові люди… Але наш Чернишок — таки найкращий. Коли вже Ясногорська віддала йому перевагу, то, значить, він не такий, як усі інші. Цікаво, що ж це таке особливе? — бився Маковей у догадках. — Як його набути? Як його підгледіти? Хіба я теж не зміг би мати оте рідкісне, оте любе їй?»

Він дивився на міцні лейтенантові плечі і пробував свої, крадькома поводячи ними: чи такі в нього? Помічав при світлі цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовім чолі і сам хмурився, щоб у нього теж з’явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хід лейтенантових почуттів і думок, то він, звичайно, перейняв би їх. «Я теж матиму все, що їй любе, — похвалився хлопець схвильовано. — Буду справедливим до всіх, чесним, хоробрим, освіченим! Про мене «хазяїн» теж говоритиме, що я невтомно дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методів і знаходжу… Тоді підійдемо разом до неї: ми обидва ось які, ми вирівнялись — обирай!..»

Черниш, затоптавши цигарку, підвівся, став прислухаючись. Маковей заховав свій погаслий недокурок за манжет пілотки. Гамір на передовій поступово вщухав. Лише зрідка де-не-де постукували контрольні кулемети. На вогневій Блаженки статечно розповідали комусь про лютневі бої за Гроном.

— Може, мене питатимуть, — попередив Черниш Маковея, — то я буду в Сагайдинім окопі. Тільки дивись, не заспи. Краще вже співай потихеньку.

— Добре, я співатиму. Але всього не переспіваю до ранку.

— Завтра доспіваєш… Коли знімемось вперед. Легко виважившись на руках, Черниш вихопився з окопу. Назустріч йому з горба спускалися кілька бійців. розмовляючи поміж собою. Один з них стримано стогнав, весь час благаючи води.

— Звідки? — зупинив Черниш переднього.

— З передової. Поранені.

Виявилось, що всі вони з свіжого поповнення, яке прибуло звечора в полк.

— Швидко ви…

— Окопатись не дав… Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже краще — всі окопались.

— Хто вас перев’язував?

— Та одна дівчинка, спасибі їй…Намучилась з нами…

— А вона… а їй… нічого?

— Нічого… жива-здорова… Нас оце на весь батальйон тільки четверо…

— Води… ох, води, — стогнав, весь звиваючись, високий боєць, підтримуваний товаришами попід руки. Черниш гукнув своїм вниз:

— В кого є вода?

На його поклик першими з’явились брати Блаженки, відстібаючи на ходу алюмінієві фляги. Поранений пожвавішав, потягнувся всім тілом до них назустріч. Денис зубами відкрив туго закручену флягу.

— Куди поранило? — запитав Черниш.

— В живіт… нутро пошкодило… Блаженки очікувально глянули на лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води — загине.

— Ведіть! — з несподіваним гнівом скомандував Черниш легкопораненим, що тримали піхотинця під руки. — Санітарні підводи внизу, ліворуч!

— Та тут уже знайдемо…

— Романе, проведіть їх!

— Братці… Один ковток… Згораю… Краплю, братці, — жалібно канючив піхотинець, на ходу обертаючись до Блаженків. Але вони вже міцно загвинтили свої фляги.

XXIII

Було пів на шосту. Сонце щойно зійшло, швидко підіймалося над лісом. Черниш стояв з офіцерами-мінометниками на горбі перед вогневою і, щоразу поглядаючи вперед, робив у блокноті якісь помітки.

Неподалік від офіцерів стовбичив Хаєцький, розглядав крізь трофейний бінокль ворожі позиції. Чи не вперше за війну Хома стояв, не маскуючись, і ніхто вже на нього ^е гримав за це: до артпідготовки лишалися лічені хвили. Правду кажучи, Хомі й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак, не маскуючись. Немов з’явився на людях голий-голісінький, як мама вродила. Спочатку навіть в жижках йому терпло і хотілося сісти. Але офіцери стояли, спокійно випроставшись, і Хома, гей його кату, теж міг так постояти, хоч ноги його якось самі просились у землю, в окоп. Противник не стріляв, мабуть, уже економив снаряди.

Крізь бінокль Хомі виразно було видно ворожий передній край, дротяні загорожі, що тягнулись в кілька рядів понад берегом, за яким уже мовби починався величезний концтабір. Вподовж висоти — химерні закрути траншей, вкопані в землю самоходи, ледве помітні доти і бліндажі, обкладені дерном. Біля однієї землянки ще навіть сушилося солдатське шмаття, недбало розстелене на траві.

 
 
вгору