Противник, тікаючи, змушений був кинути чимало своєї техніки та боєприпасів. По всій висоті стирчав із землі перем’ятий, знівечений метал, здеформована важка зброя.

— Буде трофейникам роботи, — перемовлялись бійці. — Попозбирають…

— Дивіться, зенітка! — гукав Маковей товаришам, сподіваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорської. Шура, ступаючи між Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привітно. Потім знову щось жваво заговорила до офіцерів, крокуючи далі.

— Ціла-цілісінька! — не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагріту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навіть не почула його. — Ще, видно, й заряджена!

Гармата стояла в круглій ковбані-ячейці, наставивши свій довжелезний хобот у блакитну височінь весняного неба. Телефоніст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася.

Тоді хлопець, не довго думаючи, припав до механізму гармати…

Пролунав постріл. Єдиний, самотній і тому дивовижно разючий серед цієї великої тиші. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лісах та яругах. Тисячі людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останній постріл на землі. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху. Певне, ту квітку було видно найдальший чеським вєскам, що ледве мріли в садах на заході.

— Що ти робиш? — схаменувшись, накинулись на Маковея командири.

— Я хотів дострелити он туди, — сміючись, показував пустун рукою вгору.

— Куди?

— До синього… До стратосфери!

Зрештою, хлопець і сам не знав, для чого він вистрілив. Може, для неї, для Шури Ясногорської? Чи, може, він салютував мирові, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустріч людям, які здобували його…

XXV

Полки, згорнувшись в колони, прудко летіли вперед. Назустріч їм, крізь гарячі розімлілі поля котилися блискучі асфальти, всуціль политі свіжою водою. Святково вбрані чехи і чешки невтомно поливали їх з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителів.

Чисті, красиві села й міста, потопаючи в молодій зелені, викинули над собою червоні радянські і триколірні національні стяги. Майоріли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблів у величезній гавані. Весь світ одразу став незвичайно яскравим і барвистим. Крізь людський радісний клекіт невпинно проходили натхненні війська.

— Наздар! — видихала визволювана Чехія єдиними грудьми. — Наздар! Наздар! Наздар!..

— Ать жиє Руда Армада!

Тріумфальні арки виростали назустріч полкам паче самі собою.

Хома Хаєцький пролітав у ті райдужні арки одним з перших. Грива його коня вже третій день була заквітчана пахучим бузком, і Хомин автомат був теж обплетений квітами та стрічками. Обплітали його білі, худенькі руки визволених сестер, чешок і словачок, котрих подоляк навіть не встигав запам’ятати в обличчя.

Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кінця. Біля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли відра з холодною водою та хмільною брагою, а біля заможніших дворів — бідони з молоком та діжки з пивом. Радісний, енергійний люд не втомлювався припрошувати своїх бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася поміж машинами і кіньми, тягаючи за собою повні відра, навперебій простягаючи кожному кварту, зачерпнуту від душі — по самі вінця!.. І яке щастя світилося в дитячих ясних оченятах, коли боєць, нахилившись з сідла, брав ту кварту і, посміхаючись, пив добрими солдатськими ковтками.

— Я обпиваюся в ці дні, — хвалився Хома товаришам. — Не можу нікому відмовити, від кожного п’ю!

Щоразу, частуючись, він встигав перекинутись з чехами бодай кількома словами. Насамперед цікавився, чі; давно пройшли тут німці.

— Годину тому, півгодини тому, — відповідали чехи, темніючи при самій згадці про окупантів.

— Дивно! Дивно мені, братове! Коли ж ви встигли стільки прапорів наготувати, та ще й вивісити?

— О пане-товаришу! Прапори в нас готові ще від сорокового року! — дружно признавалися чехи. — Крізь шість літ ми чекали цього благословенного дня! Ми знали, що ви нас не забули, що ви прийдете і Ческословенско буде!

— Вже маєте! — втираючи вуса, говорив Хаєцький з таким виглядом, ніби передавав оце Ческословенско просто в руки своїм співбесідникам. — Тримайте міцно, бо дорого коштує!..

Чехи присягали йому хором:

— Пане-товаришу, будемо, як ви!

Хоча полк Самієва у цьому наступі робив по півсотні й більше кілометрів на добу — жоден боєць не відстав. Всі підрозділи були на колесах. Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при самій землі. підроди, переповнені заквітчаними піхотинцям; їжилися в усі боки дулами гвинтівок. В голові колони мчали кіннота й полкова артилерія, готові з першої команди вступити в бій.

Кілька разів на добу спалахували короткі, блискавичні сутички з ворожими заслонами, потім дорога знову розчищалася, і полк знову згортався крилами своїх бойових батальйонів, як птах в найпрудкішім польоті. Основні механізовані сили німців тікали на Прагу, інші, не встигаючи за ними, звертали з магістральних шляхів у глухіші місця, розсипалися лугами-берегами, заривалися в скирти сіна, вовками бродили по лісах, гуртуючись у бандитські ватаги. Там за ними полювали невтомні чеські партизани. Важко було катам уникнути суду в ці дні, коли суддями над ними звелися цілі народи!