Якось опівдні полк підходив до великого чеського міста, що швидко виростало з-за обрію лісом заводських димарів. Після веселих біленьких селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомі було трохи незвично бачити зараз перед собою панораму індустріального міста, наскрізь прокоптілого за довгі роки заводською сажею. «Така мала країна, а має такі крепкі заводи! — захоплено думав Хома, проймаючись ще більшою повагою до чехів. — Жилавий народ, як і ми!»

Німців у місті вже не було, проте сліди їхні ще не прочахли: міські темні околиці похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горіли заводські довжелезні цехи, взялося полум’ям кругле залізничне депо з проломленим черепом даху. Частина будівель була зовсім зрівняна з землею, перетворена пекельною силою вибуху в суцільне свіже руйновище. Інші ж будівлі, що вціліли, порепалися потворними зигзагами через усю стіну, які утворилися, видно, під час бомбардування. Загони чорних мокрих робітників, озброєних брандспойтами, намагались гасити пожежі, але їхні зусилля не давали майже ніяких наслідків. Все навкруги пашіло полум’ям, дихало густою спекою.

«Коли це вони встигли вчинити такий погром?» — гнівно думав Хаєцький про німців, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана, скособоченого ударом повітряної хвилі. Близькі пожарища дихнули йому в обличчя, мов південний суховій.

Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили іасмальцьовані збуджені робітники. Від них подоляк Цанався, що заводи були розбомблені лише годину тому і Що погром цей вчинили не німці, а союзницькі «літаючі фортеці». То від їхніх авіабомб чорніють між цехами такі вирви. На дні деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навіть підгрунтова вода, і нею користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежі.

В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницької авіації. «Молодці! Отак давно б треба!..» Але робітники незабаром пригасили Хомин захват, розповівши суть справи. Виявлялося, що американи налетіли на заводи, коли німців уже тут не було.

— Промахнулись, виходить, — пожалкував Хома. — Не розрахували.

Робітники були іншої думки, їх, видно, цей наліт не тільки не захоплював, а навіть обурював, хоча вони й стримували своє обурення, як могли. Однак Хома чуйно вловив у їхніх голосах гіркі нотки цього обурення, вловив і нотки кревної скарги, адресованої йому. Робітники вболівали за ці підприємства, дарма що чимало жил повитягали з них капіталісти, чимало за своє життя вони тут сажі наковтались ради чиїхось прибутків.

В розмові незабаром все з’ясувалось. Один з робітників, простоволосий, кремезний юнак у змокрілій від поту майці, поклав свою засмальцьовану, розвинену в роботі руку на Хомине сідло. Тугі жили понадимались на шиї, синіючи, мов ріки на карті. «Теж двожильний», — мигцем охрестив чеха подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як і багато хто з чехів, досить вільно говорив по-російському.

— Правду каже радянський товариш, що тоті підприємства з нас жили витягували. Було таке, витягували. Але всіх не витягли, ще й для нас залишилось. — Юнак весело подивився на Хому. — І сажі наковтались доволі, то є правда. Але віднині кажемо: достатечнєі Хазяї фірми, пани акціонери, повтікали геть, аби доживати віку десь по закордонних віллах. Отже, все це має стати людовим. Все то буде конфісковано. Все Че-скословенско віднинг є господар тотим. заводам!

«Так, так, — задумався Хома, — виходить, недарма їх оце гасили, обпікаючись, робітники, недарма чехи в претензії до панів американців за їхні запізнілі бомби!»

— Вони й на фронті понад усе ставлять свій бізнес, — похмуро вкинув хтось з гурту робітників.

Хома не розумів слова «бізнес», але й не став розпитувати чехів, що то за звір. Краще він згодом запитає про це свого замполіта. Бо зараз Хома таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стримані скарги робітників. Вперше йому, пащекуватому подолякові, забракло слова для відповіді. Адже він, як солдат, хотів би ’взяти на себе всю відповідальність за вчинки союзних військ, а цієї відповідальності йому зараз чомусь не хотілося брати. Однак і гудити американців йому теж не дозволяв свій гонор чесного союзника. Але саме тут, біля цих розгромлених палаючих заводів, Хома вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсім зрозумілі йому дії «літаючих фортець».

«То як же з вами бути? — вагався він, оглядаючи з коня робітників. — Що вам на все це сказати?»

— Ми розберемось, — нарешті пообіцяв він, маючи на увазі насамперед себе та Воронцова, і сердито пришпорив коня.

…Хома наздогнав майора Воронцова уже за містом, коли полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків крізь бурю музики та квітів, знову згонився в асфальтовану заміську дорогу. Ліси та узвишшя, як живі, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечінь.

Майор, їдучи узбіччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сідлі, поринувши думками в написане, він був мало схожий в цей момент на суворого, офіціального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час від часу хмурячись або посміхаючись до написаного. Це була якась зовсім особлива посмішка, ніжно-привітна, майже пестлива, «без агітації», як визначив її Хома. Майорові, видно, було вже нелегко розбирати дрібний почерк, і Хома співчутливо подумав, що коли б це відбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озброївся б надійними окулярами, перш ніж взятися ла. читання.