Про УКРЛІТ.ORG

Прапороносці

C. 125

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (895 КБ)

Calibri

-A A A+

Оксамитовий намул м’яко зашавкотів яід шинами коліс. Занесене звідкись повінню торішнє сіно сохло, зависнувши на кущах рівяою лінією, вказуючи, як. високо су.-гали ще недавно тут весняні води. Розігрігі ліси, теплі поля дихали по-весняному вільно, струмували в небо прозорими цівками марева.

Вздовж усієї дамби тяглися окопи — не знайомі Хає-цькому підрозділи спішно займали оборону. В деяких місцях уже на самому насипу стояли гармати, і з того, як вони били — раптово, сердито, пильно, — Хома вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою.

Хома нетерпляче підгонив їздових. Виривався коником далеко вперед, повертався до важких возів і знову виривався. Якби міг, то, здається, сам би впрігся в ці гори ящиків і тягнув би їх швидше до вогневої. Прибути вчасно, доповісти Антоновичу!.. Так, мовляв, і так… їздокі не щадили батогів, піна клубками облітала з коней.

Хоча плацдарм був уже досить широкий і зовні становище здавалося більш-менш нормальним — Хому проймала дедалі гостріша тривога. По численних, на перший погляд зовсім незначних прикметах він визначав, що справи тут кепські. Чому так часто гасають вершники-зв’язківці від насипу до річки і назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж усієї дамби? Чому гармаші, поскидавши тілогрійки, не відлучаючись ні на секунду від своїх гармат, стоять біля них у таких по-мисливському напружених позах? Поранених багато. Деякі шкандибають до лісу самі, декотрих несуть на палатках. І всі звертаються до Хоми з однаковим запитанням:

— З переправи? Переправа готова?

Небо бринить, мов напнуте. Снаряди, перелітаючи над головами, виють до лісу. З характерним поклацуванням б’ють ворожі самоходи, замаскувавшись десь по вибалках за дамбою.

Хаєцький на ходу розпитує поранених про свій полк, про становище. Це вже пішли люди його дивізії. Десь тут поруч, лівіше, і Хомині однополчани. Вигляд у поранених страшний. Змучені, бліді, вибарложені в болоті… Декотрі шкутильгають, смертельно втомлені, в інших ще світиться в очах божевільний блиск бойового збудження. Ніхто з них уже не звертає уваги на снаряди, що грякають поблизу на узліссі, немов це грякання зовсім пусте, порівняно з тим, що їм довелося щойно пережити.

Тим часом над Моравою у високій блакиті закружляли «юнкерси». Стрекотом зеніток обізвалися до них переправи. Не спускаючись нижче, літаки капнули над лісом скісними бомбами, і гулкі ліси застугоніли. Берегами стеляться димові завіси, пишно-врунисті, сліпучо-білі на сонці.

Стрілянина наближалась, густішала. Весь ясний обрій на заході гримів неприродним нервовим громом. В різних місцях над відкритим плацдармом високо вставали вогні ракет, потворно бліді при денному світлі.

Снаряди лягали полем все ближче. Хаєцький вів свою валку понад самою дамбою, щоб на випадок артнальоту їздові могли сплигнути в чиїсь окопи. Схарапуджені коні, розуміючи небезпеку, летіли вітром, готові вискочити з шлей. Снаряди вже рвались зліва, справа, спереду, ззаду. Хома, оглушений вибухами, незчувся, як опинився навпроти свого батальйону. З насипу на нього дивились численні знайомі обличчя, яких він майже не впізнавав. Махали руками, кричали: «Падай, падай!»

їздові, зскакуючи з передків, кидались в найближчі окопи. Хома теж звалився на чиїсь тіла, маючи повні вуха дзвону. Сівши, опинився лице в лице з Маковеєм.

— Маковей!

Хлопець кинувся Хомі в обійми.

— Ти з переправи, Хомо? Що привіз?

— Міни, гранати…

— О, гранати!.. Потрібні до зарізу. Ми вже п’ять контратак відбили!.. Тут таке коїлось! Думали, всіх нас видушать танки! На артилеристах тліли сорочки — били з відстані в півсотні метрів.

—— Де Антонович? Маю доповісти йому…

— Доповідай Чернишеві. Антонович наш… відвоювався.

— Та ти що?

— Ось він біля мого окопу…

Хаєцький висунув голову за бруствер. Кармазин лежав, витягнувшись на плащ-палатці, у своїх порепаних, розбитих чоботях. Дивився просто на Хому, напружено відкривши рота, немовби весь час хотів щось голосно крикнути і не міг. Мурашки вже гуляли по його сірому обличчю.

Хому затрясло, як у пропасниці. Судорожно перекошений лютим болем, він сів у кутку, стиснув важкі кулаки:

— О, доки це буде? Доки? — І гнівно вирячився в стіну окопу. — Ну, а тепер?..

Маковея раптом охопив жах. Він мовби тільки зараз збагнув, про що йдеться. Справді — доки? І хто на черзі?

Як тільки кінчився артналіт, Хому викликали до командира полку. Самієв стояв під дамбою з кількома офіцерами. Сьогодні всі вони були з автоматами в руках, немов рядові.

— З переправи? — зустрів Самієв Хаєцького, не чекаючи формального рапорту. Хома доповів скупо і невга-разд. Весь час він думав про Антоновича.

Дізнавшись, що Хома переправлявся в зовсім іншому місці, «хазяїн» не став більше його слухати. Іншим разом він відзначив би старшинську винахідливість подоляка, похвалив би його за те, що він перший прорвався на плацдарм з валкою боєприпасів. Але зараз Самієв, видно, думав про інше. Не вислухавши Хаєцького до кінця, відвернувся, заговорив з офіцерами про вершника, що наближався з лісу.

 
 
вгору