— Лафет пішов на дно, — сердито повідомив Ягідка і, не чекаючи наказу, зник під водою. За хвилину мокра голова його з’явилась над поверхнею. Хапнувши повітря, Ягідка пірнув удруге.

— Є! — доповів він, виринаючи знову. Хтось із товаришів подав йому руку, допомагаючи перебороти прудку течію. Опираючись їй грудьми, бійці швидко вибродили за Чернишем на берег. На цілі кілометри плацдарм, народжуючись, клекотів гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором наступу. Зловісні клубки шипучих ракет випліскувались над деревами все далі й далі.

Ось нарешті вона, таємнича земля чужого берега! Ягідка востаннє підняв ногу з води, з недовірою заніс її над берегом, як над величезною міною. Здавалось, ступить — і весь берег зараз вибухне під ним. Ступив — і нічого не сталось.

Санітари та фельдшери вже метушилися в темряві, підбирали поранених. З лівого берега невпинно прибували нові хвилі десантників. Не пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустріч плацдармові, бігли вперед, мокрі, гарячі, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став витягувати плота за собою. Не треба йому плотів, відступати звідси ніхто не збирається!.. Рішуче махнув рукою:

— Киньте його!.. За мною!..

Денис Блаженко, стоячи в воді по коліна, з силою відштовхнув і свого плота на бистрінь: пливи до Чорного моря!

XI

Сапери наводили переправу. Поруч неї в кущах грав оркестр. Музиканти завзято дмухали в свої труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою роботою. І це таки справді була робота. Вони знали, що поставлені тут генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цілком практичною метою: допомагати саперам своїми маршами. Саме так дивились на оркестрантів і сапери, їм уже з досвіду було відомо, що для них музичний взвод — неабиякий помічник: під музику міст виростає набагато швидше.

Музиканти грали в наростаючому темпі, сапери металися все моторніше, робота горіла під їхніми руками. Палі несли бігцем, дошки несли бігцем, все робилося тільки бігцем. До самого ранку працювали в крижаній воді, зігрівалися не спиртом, а лише власною кров’ю та К гарячими маршами, які нестримно билися з лівого берега, вимагаючи для себе простору, дзвінких мостів на плацдарм, далеких доріг.

І все-таки до ранку міст ще не був закінчений. Вранці над Моравою з’явилася ворожа «рама», і хіміки мусили оповити все будівництво димовими завісами. Проте стукіт молотків та сокир не змовк і в диму, бурхливі марші просилися в дорогу і крізь дим. Гомін прийдешніх тріумфів, радісних травневих громовиць уже вчувався бійцям у цих могутніх ритмах, що народжувались над моравською незакінченою переправою.

Ліс перед майбутнім мостом уже тріщав, загачений артилерією, машинами, обозами. Нікому не стоялося на місці, всяк тиснувся ближче до переправи, щоб першим вирватись на плацдарм.

Хома із своїми підводами бився в загальній тисняві, лихословив усіх, ліз через голови наперед, гукаючи, що допіру начальник переправи наказав його пропустити першим. Перед тим Хома, звісно, і в вічі не бачив цього авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок за кроком до мосту. А тим часом де взявся і сам уявний Хомин покровитель. Налетів на подоляка, остовпів:

— Я? Тобі? Дозволив?

— Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..

— Убік! — аж затрясло начальника переправи. — Убік! Убік!

Щойно ошукані Хомою і тому особливо люті артилеристи з батогами накинулися на його коней. За якусь мить усі Хомині підводи опинились геть збоку, затиснуті в чагарники.

— Витручали!.. А-а, шкодив я вашій мамі!

Хома сплюнув і попхався шукати іншої продуховини до мосту.

Зненацька з-за лісу пролетіли снаряди. Ворог почав обстрілювати переправу. Близькі вибухи застугоніли берегом, заглушаючи звуки оркестру. Невдовзі біля переправи залишились тільки ті, що працювали. Решті було наказано розосередитись по лісу.

Хома не міг більше чекати. Поранені, яких човнами евакуювали з плацдарму, приносили звідти далеко не втішні вісті. З жахом озиралися вони на річку,, мовби не вірили, що вирвалися звідти живими. Там гуло величезне пекло. Хомі здавалося, що на плацдармі все залежатиме від нього, все там піде шкереберть, коли він тут затримається із своїм, по суті, скромним бойовим вантажем. Сапери вже працювали під обстрілом. Серед них були поранені.

Хаєцький сів на коня.

— За мною! — скомандував їздовим, їздові не питали — куди.

Молоді дерева забилися між кіньми, м’язисто затріщали під колесами. Виїхали на просіку, старшина вихопився своїм жеребчиком наперед підвід:

— Жени за мною!

Погнали щодуху.

Будь-що-будь! Хома вирішив спробувати щастя в сусідів. Йому було відомо, що праворуч, вище по річці, будує собі переправу «Сестра», сусідня гвардійська дивізія. Ще вище настеляло міст з’єднання козаків. По дорозі Хома дізнався від зустрічних, що «Сестрина» переправа теж готова тільки частково. І там сапери працюють під вогнем.

— А в козачат?

— В козачат закінчують.