Помітивши замполіта, офіцери схоплюються, обтрушуються.

— Сидіть, — махає рукою Воронцов, сідаючи першим біля розгорнутої комбатової карти.

Сьогодні з самого ранку Воронцов був на ногах. Розігнавши «в низи» всіх політпрацівників, Воронцов не міг на цьому заспокоїтись і сам теж невтомно снував від під розділу до підрозділу, виступаючи, де треба, з промовою, а в іншому місці обмежуючись веселою реплікою, кинутою на ходу, а ще в іншому брав когось за жабри не гірше, ніж Самієв. Скрізь бачили в цей день ного широкоплечу, сутулувату постать в хутряній офіцерській безрукавці.

— Майте на увазі, — звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирів рот, коли вони обсіли його, шанобливо витягаючись навіть навсидьки. —Майте на увазі, товариші, що на плацдармі нам не минути зустрічі з танками. Попередьте про це своїх людей, щоб удар танків не приголомшив їх посеред бою. Проти нас стоїть бронетанкова есесівська дивізія «Шьонрайх».

— Бита? — запитав один з молодих офіцерів.

— Бита, але мало. Зовсім погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди з Західного фронту, з Люксембурга.

Офіцери задумались. Чумаченко сердито дивився на свою чотириверстку, перетяту голубою стрічкою Морави.

В цей час на замполіта, радісно хекаючи, налетів комсорг полку Толя Домбровський.

— Листівки вже одержано, як бути?

— Не знаєш — як? Негайно в підрозділи. І читати — вголос.

У мінроті перший вихопив листівку з рук агітатора Маковей. Брикнувшись між товаришами, вихопився на човна,задзвенів:

— «Вперед, за Мораву, радянські богатирі!» Ягідка, спершись на весло, жадібно слухав.

Х

— Десанти, в човни!

Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом. Нарешті!.. Весь лівий берег, який ще за хвилину перед тим здавався безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява сповнилась майже невидимим, але виразно відчутним рухом численних людських постатей.

— Десанти, в човни!

Засвистівши по піску, човни стрілами влітали в воду. Затріщали темні чагарі, викидаючи з себе важкі, заготовлені вдень плоти. Заплюскотіло навкруги, захлюпало…

Бійці, брьохаючись по коліна в воді, на бігу вскакували в свої хисткі судна, дужими ударами весел відпихалися на глибоке.

Грізними роями знялись серед пітьми ракети, запущені з протилежного берега. Брижувата широка течія річки на мить освітилася, вкрита, скільки видно ліворуч і праворуч, плотами, човнами і човниками, що низько летіли від східного берега. Блиснули вздовж річки кулеметні спалахи. Наче прорвалися назустріч десантам сліпучі цівки розтопленого металу. Густо зацьвохкало навкруги, хвилі закипіли, мов нагрівшись одразу до сотні градусів.

— Гребись дужче! — хрипів Черниш бійцям, не спускаючи очей з протилежного берега, спрямовуючи своїм веслом човна. — Гребись!.. Гребись!.. Гребись!..

Бійці мовчки греблись. Втягнувши голови в плечі, вивертали веслами гривасту хвилю. Вся річка вже перетворилася на лементуючий суцільний чорторий. Моторошно закричали поранені. Випереджаючи Черниша, пронеслася душогубка з полковими розвідниками. При зблиску ракети Черниш уздрів зеленкувате зосереджене обличчя Козакова. Промигнув човен кулеметників, ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла піхота.

— Гребись, брати, гребись!

В кількох метрах від Черниша женуть свого важкого плота Сагайдині десантники. За спинами братів Блаженків, обличчям до сходу, сидить, зіщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмикує обома руками червону нитку кабеля, розпускаючи його за собою через річку. Великими серйозними очима дивиться на свою роботу. Здається, що смиче він той червоний провід не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як закривавлену живу нитку власного нерва.

Кулею черкнуло Чернишевого човна; тріска, відщепившись від борта, хуркнула поблизу.

Вдарила артилерія з обох боків. Ліс просвітився полум’ям наскрізь, затріщав, загоготів. Пузаті німецькі міни зашуміли над головою, важко шубовснули в річку, і вона сколихнулась, здається, до самого дна.

Черниш, відбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою. Стало важче гребти, мінометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив нічого, крім протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього очимл, всією істотою. Ось уже незабаром, ось уже близько… Стати б тільки ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч… Черниш інстинктивно пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху, обдав гострою хвилею з голови до ніг. Чув, як в’юнке дно човна випорснуло з-під нього, і все тіло внутрішньо потерпло, занурюючись в огидно-податливу воду, йдучи все вниз і не зустрічаючи опори.

Несподівано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свій десант.

— Всі є?

— Всі, всі, — відгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними, рідними голосами.