Про УКРЛІТ.ORG

Прапороносці

C. 127

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (895 КБ)

Calibri

-A A A+

Забившись на дно ячейки, заховавши під себе апарат, як живе тендітне створіння, Маковей пронизливо благав у трубку:

— «Земля», «Земля», «Земля»…

— Чого тобі? — накричали на нього з батальйону. — Сиди отам та диш!

Справді, чого йому треба? Йому просто треба почути зараз людський голос, переконатися, що лінія діє, що все залишається на своєму місці. Знову:

— «Земля»… «Земля»!

На цей раз йому ніхто не відповів. Чи не хотіли, чи зв’язок порвало, розметало снарядами?.. Маковеєві наче щось обірвалось всередині.

— «Земля», — ледве не заплакав він у мембрану. А «Земля» мовчала., Все навкруги вихрилося, глушило, обпікало гарячою повітряною хвилею, присипало чимось зверху. Невже ніхто не відгукнеться? Маковей раптом відчув себе закинутим геть на край світу, забутим, безпомічним. «Де ти, Хомо? Де ти, Романе? Де ви, товариші? Зв’язок мій урвався, апарат мовчить, гину!..»

Може, тільки оце зараз він, безтурботний Маковей, до кінця збагнув, яке значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона єднала його з командними пунктами, з сусідами і з тилами, єднала з самою Батьківщиною; Доки вона діяла, хлопець почував себе твердо і певно. А урвалась — і все навколо мов заступилося хмарою, дихнуло на нього пустинею, захиталось, втрачаючи міць і доцільність. Уже йому не треба ні дівчат у червоних чобітках, ні весняних пісень на просторі, вже він задихається в своєму тісному окопі, як у наглухо заклепанім казані. Так ось як страшно залишитися без тієї нитки!

Нічим без неї дихнути в жаркій ячейці, тісно, самотньо і страшно сидіти тут! Маковей підводить голову. Дим сиво бродить над плацдармом, як над розвернутим кратером величезного вулкана. Б’ють і б’ють вогні! «Побіжу!» — вирішує Маковей, підіймаючись.

— Куди? — десь знизу кричить йому лейтенант Черниш. — Сиди, поки вщухне.

— Порив!

— Сиди, кажу!

Маковей присів у своїй норі. Німа трубка затиснулась йому в закляклій руці. Не зумерить німий апарат.

А шквал шаленіє. Викручує, трясе, шматує дамбу.

В піднятім смерчами грунті мелькають, поблискуючи, сплющені алюмінієві казанки, колеса станкача, чиїсь жовті чоботи… Може, Антоновича? І сонце ще світить, і небо ще інколи сяйне синявою крізь вируючі хмари землі та диму, а проте Маковеєві здається цей день несправжнім, неприродним, фантастично потворним. Наче земля вже вивихнулася з своєї орбіти і, розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть.

— «Земля»! — знову нестямно благає Маковей у трубку. — «Земля»!

О, якби вона відповіла! Якби ожив його пошматований кабель, його рідний, живий нерв! Маковей відчув би себе зовсім інакше… Нічого не було б йому страшно!.. Не тиснули б так на нього оці рухливі важкі пласти спеки, свисту, сталі, що, завиваючи, проносяться над ним у чужому затьмареному небі… Коли цьому буде край? Коли воно вщухне? Чому лейтенант не пустив його бігти на лінію? Може, наказано зніматись, відступати за Мораву? Адже зрозуміло, що після цієї канонади сюди посунуть танки… Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидіти на цім чортовім п’ятаку!.. Відступати, поки не пізно!.. Може, в окопах уже ні душі, може, Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу?

Крізь суцільне стуготіння чути, як розмірене, з нещадною невтомністю працюючих верстатів, б’ють німецькі самоходи. Мовби працюють самі, без людей, автоматично розряджаючись і знову автоматично заряджаючись з невичерпних льохів. Здається, це комбіноване катування металом, громом, газом, свистом ніколи не кінчиться, нe вляжеться, не вщухне, поки не доведе до божевілля нещасного Маковея.

Однак кінчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав, наче був єдиним тілом, а його мордували, четвертували живцем. Поранені кликали на допомогу. Сусіди перегукувалися між собою, довідуючись, хто з них живий, а кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню і поклав на бруствер важку в’язанку гранат.

— Тепер біжи! — гукнув Черниш Маковеєві. Маковей стрімголов кинувся вниз. Під насипом він угледів майора Воронцова. Стоячи серед поранених і ледве стримуючи роздратування, майор заспокоював закривавленого бійця, який боявся, що всі підуть, а його кинуть напризволяще.

— Не кидайте нас, не кидайте, — хлипав боєць.

— Нікуди ми не знімемось, нікого не покинемо, — сердито запевняв майор. — Зніматися будемо тільки вперед.

XIII

Для Воронцова цей день був особливо тяжким. Затримка з переправою, хиткість загального становища на плацдармі, прорив німецьких танків на лівому фланзі, виснажливі контратаки, значні втрати людьми — все це викликало серед частини особового складу невпевненість і пригнічений настрій». Після останнього артилерійського удару, здавалось, на дамбі не залишиться жодної живої душі. Проте дим розвіявся, вбитих і поранених знесли вниз — їх виявилося менше, ніж можна було чекати. А з окопів знову виглядали замурзані, схудлі одразу, до блідості перенапружені обличчя.

Нахмуривши кошлаті брови, замполіт проходив попід дамбою, затримуючись деколи біля поранених, обережно переступаючи через вбитих. Вся дамба стежила за ним, втомленими, мученицькими поглядами доповідала, як їй тяжко.

 
 
вгору