Хома подався до козаків.

Сонце піднялося з-за лісу. Чисте, по-весняному світле небо синіло над просікою. Німі дерева тихо, урочисто брунькували. О, як вони одягнуться через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома в той час? Чи діждеться він сьогорічної зелені, чи, мониньки вже посиротить свої діти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мої, Миронцю, та й ти, малий Івасю! Чи видите ви, де ваш татко оце по світу бестається? А, де ви годні!.. Як увидите — серед чистого неба блискавиці на заході б’ють, то й мене між ними увидите. Як почуєте — здалека грім на голі дерева гримить, то вважайте, що татко ваш — саме в тому громі… Бо то не грім гуде, то гуде наш плацдарм.

За Моравою на десятки кілометрів гупали і гупали гармати. Іноді навіть ставало чути, як постукують на плацдармі кулемети — тонко, дрімотно, по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекі дятли. Що там зараз діється? Як ся мають товариші? Хомі бродили перед очима страшні картини. Він знав, що то є тримати плацдарм без артилерії. Правда, ще вранці кілька легких батарей було переправлено за річку плотами. Але хіба їх вистачить? Мостів треба, мостів!

Тривога не покидала Хому всю дорогу.

Коли він привів свої підводи до козачої переправи, по мій уже потоком рухалися війська. З-за горба по некрутому схилу влітали на міст вершники, гармати, кухні, транспорти—в кавалерійському з’єднанні все це, видно, рухалося водночас. Біля переправи стояв генерал у волохатій чорній бурці і час від часу підганяв своїх козачат:

— Галопом! Кулею! Пшов!

Війська вгонились в переправу, як в обойму, вистрілювались на західний берег, розгалужувались там шляхами. А з-за пагорба вже виринали інші, неслися гарячим, гомінким потоком, колесо при колесі, кінь при коню.

Генерал пропускав своїх у першу чергу. «Гості» поки що мусили чекати осторонь, із заздрістю поглядаючи на ущільнену до краю лавину кіннотників, господарів переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрів кількох старшин-однополчан. Вони кляли на чім світ стоїть козачого генерала, який, мовляв, на льоту вихоплює з колони «гостей» і без розмов спроваджує разом з кіньми під косогір. Тепер старшини, добувши десь червоні кубанки, саме маскували своїх їздових під козаків. У Хоми кубанок не було. Та й взагалі, як він замаскує, приміром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби на лобі написано, що він піхтура. Його навіть по шиї можна викрити — зморщена, худа, суто піхотинська шия! Хома, не гаючись, проінструктував їздових, як їм належить триматись. На Каленика насварився:

— Чортом мені дивись!

— Єсть! — промимрив Каленик.

— Ломіться за мною!

—Пришпоривши коня, пройнятий наскрізь холодком рішучості, Хома кинувся в загальний рухливий потік, їздові дружно ломилися за ним. Блискаючи зубами, огризаючись наліво й направо, Хома нарешті збив своїм конем якусь захудалу козачу кухню, втерся на її місце і, стримуючи натиск під нагайками, пропустив між козаків свого зовсім озвірілого Йону. Тепер усе! Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всіх своїх мінометників. Одразу їх підхопило, понесло. Тільки б на кіст, тільки б на першу дошку! Звідти ’вже ніякий генеральський окрик, ніяка сила завернути не здатна.

Скачучи поруч підвід, Хома розстебнув тілогрійку, виставив груди вперед, щоб дзвеніли «Славою» та «Відвагою». Може, задивиться генерал, хоч на мить залюбується таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня перед самим генералом, заступаючи втд нього своїх їздових.

— Товаришу генерал!!!

Перша Хомина підвода влетіла на міст.

— Товаришу генералі!

Друга підвода прогуркотіла на міст.

—Товаришу генерал!!

Третя підвода шугнула на міст.

— Та ти що мені зарядив: генерал, генерал… П’яний чи нагайки просиш?

— ?

Четверта підвода задзвеніла на міст… Всі! Хома блиснув зубами, пришпорив коня, гайнув і собі за нею. Озирнувся, уже легко дзвонячи по мосту. Генерал грозив йому вслід важким канчуком. Даремно! Хома вже був захищений від нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав на міст…

За переправою полегшено зітхнулось.

Промайнули перелісок, виїхали в поле. Деякий час рухалися понад грунтовою дорогою, запрудженою козаками. Скільки око.сягало, колихалися попереду червоні денця, як маки на вітрі. Куди їхати?

Козаки звертали десь на північ, Хомі треба було південніше, до своїх. Він тільки приблизно уявляв собі, де може бути зараз його рота. Спробуй знайди її серед цієї маси полків, що вже розгорнулись, розійшлися по видно колу. Стрільба, чимраз виразніша, долітала звідусіль. З-поперед неї натреноване Хомине вухо вирізняло знайоме чахкання батальйонних мінометів — там, і там, і там… Чахкаючих рот уже можна було нарахувати не менше десятка на широкому, ще не прочахлому з бою плацдармі. Але де ж саме Хомина рота? Покладаючись головним чином на свою старшинську інтуїцію, Хаєцький шукав своїх десь ліворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов’ях, побігла за обрій дамба. Між нею і приморавсьхим лісом стелилася на південь широка смуга відкритої низинної місцевості. Заболочені балки, голі пагорби, вкриті рідкими чагарниками луки… Хома зміряв поглядом цю пустиню і взяв курс на південь, паралельно дамбі.