— Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?

— А нащо ж тобі тото? — спитав зачудуваний Герман.

— А так, я прошу.

Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталога.

— До осені, десь так… тиждень по покрові.

— Як, як? — спитав Матій. — Тиждень, кажете, по покрові?

— А так, покрови було в суботу, — ось туй записано, — а він ще другу суботу виплату взяв за цілий квартал, 75 ринських.

— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але сейчас успокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по покрові. А яєго на самої покрови послідний раз видів.

— Де?

— В трахтарні, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловіком.

— З ким?

— Я вже і забув… Але що то значит, — пропало! Мене тогди були троха потовкли п’яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам’яті, — відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.

— Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?

— Та так, але я гадав…

— Що, що?

— Та нічо, нічо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!

Матій, сказавши се, скулився, згорбився і відійшов к порогові, а ціле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не доб’ється нічого більше від старого, і, не тратячи часу, розпочав виплату…

— Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув мені урвати зо ш у с к у!

— Певно, ся зажурив, що тоті кості видобуто, бо то зараз комісія. Може, ще деякий клопіт, та й вже ему ся всего відхотіло.

Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони віддавна не затямили, і для того пішли між ними різні догади про тоту незвичайну доброту пана. Навіть тоті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок і котрі за то вже немало його наклялися, вийшли зачудувані і вдоволені від нього — о обривку не було і згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди: всі виділи, як він вийшов з Герма’нової «канцелярії» блідий, дрижачий, змінений і як, обзираючись та поставкуючи щохвилі, поволікся долі улицею. «Що ее все значит? Що сталося?» — допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь.

І дійсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрів, хоть, кажу, тільки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілому захованню під час виплати, той би був замітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, се не була доброта! Тото отупіння і отуманення, тоті непевні рухи, тоті часті переливи виразу лиця, тота задума і видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, — все то значило щось зовсім іншого, ніж доброту. Якісь темні чуття будилися в Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, — а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всім і перед кождим. Особливо страшила його наступаюча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.

— Тьфу, лихо якесь! — прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася і робітники розійшлися. — Я якийсь слабий, — то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що все мене нині так дразнит, так допікає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра піти до доктора, — то єдина рада!

В тій хвилі прийшла служниця і покликала його на вечерю. Герман звідався, що робить Готліб.

— Спит, ще від обіду ні на хвилю не будився.

— Може би, єго збудити до вечері? — спитав Герман.

— Та нащо? Він і так утомився, нехай відпочине. А якби збудився вночі і захотів їсти, то я ему лишу вечерю!

— Нехай і так буде! — сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося і що би йому робити. IV

Ніч. Звізди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанівських пастівниках залягала мряка. Гори дрімають в тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневній праці, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцією різних упоюючих напитків. Герман не любив упиватися, але нині прецінь треба було покріпити свою силу, треба запити щасливу нахідку нової матки, треба, впрочім, «заморити черв’яка», що без перерви вився в його нутрі, без перерви шпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навіть було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича бутельки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим скорше шибали різні думки, — тим більше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в ніщо, щоб тільки те розплинення було любе, лагідне, легепьке… Його лице палилося кров’ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепотіти щось без зв’язі і мислі, — служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила і постелила була ліжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повіднімати всі слюзи і всі затвори. По хвилі він утих і заснув мертвим сном.