Гордим, смілим поступом зблизився Герман к щасливій ямі, коло котрої лежала величезна, свіжо видобута груда воску — перша з надибаної матки. Він радісним оком оглянув той скарб, між тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царською великодушністю обіцяв робітникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарібку по гульденові! З якою щедротою він в пориві радості дав ущасливленому вірникові сейчас на місці 5 з[олотих] р[инських] надзвичайного «трінгельту». Він справді в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тільки весь сей народ, але і сама природа!

Сонце вже хилилося на захід над Попелівську гору. На небі не було і хмарки, в природі залягла тиша, переривана тільки гамором робучого люду, котрий розповідав собі про нинішню новину, т. є. про видобуті з ями кості Івана Півторака. Жінка Півторакова, котра робила в Германовій хаті в дестилярні, не знала ще нічо о тім і журилася тільки дитиною, котру лишила саму в хаті. Але нині не був звичайний вечір, — нині день виплати! Потомлені, виблідлі та посинілі лиця ріпників нині оживлювалися надією на той  гірко запрацьований гріш: люди, що не раз по цілому дневі пс сказали й слова до других, нині ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горівку. Мертвий Борислав чим ближче ночі, тим більше оживав.

Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили урадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, в вухах пробрязкувало срібло та золото, світ цілий бачився йому огромним ринком, на котрім він єдиний праводавець, він сам бере весь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов ніколи і не бували, бо тепер, — думав Герман, — коли його щастя вернуло, коли діла ідуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, — але не тепер. Так думав Герман і сильно в то вірив і був би непомалу зачудувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, котра б могла їй розказати. Він прецінь сам був такий пан, — він розказав, і совість з усіма своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!

Прийшовши домів, він сейчас запитав, що робить Готліб.

— Спит еще, — відповіла служниця.

— А не вставав за той час?

— Ні, не вставав.

— Ну, то добре, — проворкотав Герман і пішов до світлиці, в котрій находилася каса і де мала відбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна, вертгеймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав в них, виписував якісь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, вор котячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера.

Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею линув до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Се був чоловік відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, котрий весь свій вік прожив чужою волею і в котрого не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на вид) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як власне, хоть сеся утіха не випливала з якогось там прив’язання або з якоїсь любові до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, він платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вірник чув се дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім тім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і за що. Се вже сталося йому другою натурою.

— Матію, Матію, — кликнув вірник, відхиливши двері, ведучі до сіней, — Матію, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!

Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх товпа, стоячи в сінях і ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Півторака, котрого кості нині видобуто.

— Говоріт собі що хочете, — кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, — говоріт що хочете, а я кажу все, що бідному Іванові хтось прислужився!.. Як мя ту видите!

— Як то може бути? — заганули довкола ріпники.

— Я вже знаю, що говорю, — відповів Матій, сплюнувши.

— Ба, але хто ж би то такий? — спитали ріпники. — Хіба небіжчик що завинив кому?

— Ей, де там завинив, — відізвався Митро, що стояв побіч Матія, опертий о одвірок, — але хоть би чоловік і святий був, а вороги найдутся. Чи то нині за ворога тяжко?..

— Коби так за що друге, як за лихого чоловіка, — віді звалося кілька голосів.