Матій порушився на своїм місці, почувши сю мову.

— А коли то було, не знаєш? — спитав він. — Коли Іван пішов?

— Та він вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другі, що го ще виділи у Кирницького.

— А потому чи вернув назад з міста?

— Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, взяв від пана.

— А ти го виділа потому?

— Ні, не виділа.

— А знаєш допевно, що гроші відобрав?

— Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень — нема. Івана. Я іду до пана, щоби бодай гроші віддав. «Що, — каже, — то ти приходиш по гроші, а твій чоловік іно що вчора ту був і гроші відобрав!» Ще ся розтріскотав па мене! Та й тілько всього!

Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось в голові. Довгу хвилю мовчали обоє.

— Пропало! — сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. — Нема що і згадуватиі Як му ся який лихий чоловік прислужив, то най му бог відплатит за все! Добраніч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!

— Ой, уже! — відказала жінка, заходячися з плачу. — Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не туї Бувайте здорові, най вам бог стокротне відплатит, що прийшли мене, бідну, потішити.

Матій, не кажучи і слова більше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол і видів ще кілька кроків, як старий ріпник ішов, розкладаючи руками та воркотячи щось під носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пітьмі, а Герман, ввесь дрижачи з холоду і від навалу нових думок та догадок, став знов під вікно. Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що, коли вона говорила — сльози тислися до його очей, — важкі, горющі, давно не видані сльози! Він чув і бачив аж тепер, що з нинішнім днем кінчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрашній день застане його вже зовсім не тим чоловіком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душі, переворот глибокий і сильний. Що мало бути змістом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не міг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять і спопеліють, то і новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? — покаже час, покаже потреба, покаже совість!

По виході Матія Іваниха, замкнувши двері, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпіла. Сльози не текли з підпухлих, почервонілих очей, зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Вона стояла нерухома і гляділа німо на свою дитину, що спала в колисці. Тільки лице її показувало, який біль лютився в її серці, як вона терпіла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рікою вибухло затаєне горе.

— Дитино моя, дитино моя! — ридала вона, припадаючи до колиски. — Нема твого тата, не прийде вже ніколи. Л ти, біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата ніколи, мій ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надіятися? Хто нам допоможе в слабості, в недолі? Хто догляне, порятує? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завід. Дитина в колисці пробудилася від її голосу і підняла головку вгору, витягла рученята до мами.

— Та-та-та! — пролепетала дитина. — Та-та-та! Бідна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини різав її, мов ніж, у серце глибоко. Вона цілувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв під вікном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надій, розпуки, побіч дитинячої несвідомості, довершив того, що не довершили всі різнородні а такі сильні враження нинішнього дня. Гарячі сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишені цілу купу срібняків. Він розмахнувся і з цілої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срібло, розсипаючись по хатині. Той брязк і дзенькіт проразив Германа не менше, як саму Іваниху. В його ухах він звучав як зойк нарікання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, і він пустився щосили утікати горі улицею, аж земля під ним задудніла.

— Господи, що се таке? — скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася і зачудуваним оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що се? Відки тот несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким чудним способом посилає їй поміч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибігла надвір, — але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по улиці показував, куди утікав Герман.

І що дальше?

Ех, милі читателі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, — Герман в доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусив знов статися тим, чим зробило його ціле життя — холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди і сльози вдовині.

І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матій удались до суду, щоб перепровадив слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, ніякий суд не видвигне його, хіба він сам видвигнеться. Але се далека-далека історія.

[1881]