— Матію, ходіт сюди! — закликав вірник, підхиливши двері. Але Матій сидів недвижно, пикаючи люльку, і не чув клику. Він мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якісь важкі споминки пересувалися по його голові, а він силувався зібрати їх докупи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.

— Матію, чи ти оглух, чи що такого? — пищав вірник в дверях. — Кілько разів маю кликати?

Матій за гамором і задумою і сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече і сказав:

— А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.

— А тріс би-с, жидівська пуго! — проворкотів Матій, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднілася понад всіх других ріпників. Товпа проступилася, і Матій супокійним і важким поступом увійшов до Германової світлиці.

— Мусит щось старий знати, — сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. — Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого.

— Господь там знає! Може, і єсть що… А то чути, що він ту віддавна вже, надивився на тутошні порядки.

— Та що то з того всего вийде, — відізвався якийсь немолодий вже ріпник з. кута, — ції ту хто допімнесь за бідним робітником? От, був, жив, мучився, а відтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!

— Вже ви так не говоріт, — відповів Митро, — а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, то не з’їздила комісія? Гет випитували всіх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, і не посадили жида до криминалу?

— Ба-а-а! — відповів ріпник з кута. — То було що інше, а се що інше. Чень же Матій сам на свої очі не видів, хто небіжчика пхнув в яму. Бо якби був видів, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На суді того доказати не здужає, і з цілої хмари буде пшик замість дощу!

А Маті й тим часом стояв в світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матія і о чім хоче з ним бесідувати.

— Ist schon gekommen, Herr Principal, ist schon gekommen der alte Matij!

— Gut, gut, — відворкнув Герман, кінчачи рахунки, по чім обернувся до Матія.

— То ти був в ямі нині, як тоті кості найдено? — спитав Герман, відразу приступаючи до речі.

— Я, — відповів коротко Матій, немов віддавна вже надіявся такого питання.

— Я чув… що ти там… того… говорив другим, що ніби… ніби знаєш, хто то був такий?..

Голос Германа був якийсь непевний, він чув, що в його нутрі щось буриться.

— А знаю. То був робітник Іван Півторак, що два роки тому десь подівся, лишивши жінку з дитиною.

Виговоривши твердим і різким голосом сі слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий як крейда, коліна замітно дилькотали під ним, — здавалося, що туй-туй упаде.

— А ти почім то знаєш? — питав далі Герман, поволі і досить супокійне.

— Я пізнав небіжчика по перстені, що був у него на пальці.

— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на то?

— Можу сто раз, не раз.

Герман задумався. Матієва твердість почала його мішати. «Прийдеся тягатися на судах, — подумав він собі. — Яким способом чоловік в яму упав? Певно, неосторожність! Лихо, треба кару платити, клопіт!» Роздумуючи ее, Герман дивився на Матія і замітив на лиці його щось таке, немов старий ріпник не досказав всього.

— Що? Може, маєш єще що сказати? — спитав Герман, зачудуваний таємничим виразом Матієвого лиця.

— Та я… — почав непевним голосом Матій, — я… би пану сказав ще пару слів… ні, я хотів би дещо розпитати, але…

— Питай, що там такого, чому не говориш…

Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі.

— Geh nur a bissei weg, — сказав він до Мошка, не дивлячись на нього. Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й на тілько сили — кроку зробити війненим голосом він промимрив:

— Warrrum kann er… auch so… nicht?

Герман напруго озирнувся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить тота його смертельна блідість, тота дрож, тото помішання? Герман сидів як вритий і чудувався.

— Ja, aber was ist dir? Bist du krank?

— О ja… ja… ja… hab mich erkдl… tet, — npoлепотів вірник, забуваючи о нинішній спеці.

— Erkдltet? — замітив спроволока Герман. — No, nо, geh und schlaf dich ausi

— Abe… be… ber bitte, ich ka… ka… kann noch… vielleicht… wozu bra… brauch ich gehen?..

— Ich sag’ dir du sollst gehen! — скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вірник, тривожно обзираючись, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.

— Ну, що маєш питати? Говори! — сказав Герман по його відході.

Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом: