Надворі була рання весна, перші дощі щедро омили місто, і будинки, й дерева, і вулиці були такі веселі та чисті, що аж хотілося усміхатись до них, тому й люди, мабуть, були, як ніколи, привітні й веселі, і не вірилося, що десь могла чаїтися чорна підозра чи ненависть. Калинка думав про те, як приїде додому, як порадує дружину ось цими подарунками, й не знав, що за ним пильно стежать і він догулює останні хвилини на волі.

Отой папірець, що його підписав під час війни тоді ще молодший лейтенант Калинка, не загубився, не щез, а невидимою тінню літав за ним усі оці роки, аж доки рука, від якої залежало, карати чи милувати, і яка звикла в основному карати, написала на ньому кілька слів — і Калинка, сам ще того не відаючи, в одну мить перетворився в небезпечну для нашої країни людину, державного злочинця, ворога народу, нерозривною часткою якого він був. А тому його треба було негайно затримати — кинути в похмурий кам’яний мішок, де лише сліпі голі стіни, та металеве ліжко, вузьке, немов під покійника, та окуті залізом двері з невеликим «вовчком», та жовтий вогник електричної лампи в заґратованому ковпачку замість веселого, яскравого, доброго сонця.

Є в цьому великому місті пофарбований у світло-сіре будинок, що його донедавна обходили, вбираючи голови в плечі. Окуті залізом ворота, здатні пропустити цілі народи, зафарбовані вікна нижніх поверхів, важкі масивні двері, скоріше схожі на могильні плити, двері, з-за яких ніколи не лунав сміх чи веселі голоси, які й розчинялися не вільно та легко, а ледь відхиляючись, як кришка лиховісної пастки. Будинок підіймався важким кам’яним громаддям на чотири поверхи вгору, але люди, які не бували у ньому, не знали, що він іще опускався на три поверхи донизу, ревниво ховаючи од стороннього ока своє підземелля. І коли б розрізати отой будинок навпіл, все підземелля нагадувало б жахливі кам’яні чарунки, що виповнювалися не медом чи лялечками — зародками майбутніх бджіл, а живими людьми. Мертва тиша залягала в тих стільниках, лише іноді клацне «вовчок», блисне недремне око наглядача та залунає ритмічне поплескування в долоні: то ведуть чергового ув’язненого на допит чи з допиту.

В отаку кам’яницю і потрапив Калинка. Йому нічого не пояснювали, не показали навіть ордер на арешт, а просто наказали сідати до машини, і повезли, й привезли, й відібрали всі речі, і роздягнули догола, а потім внесли пом’ятий перемацаний одяг і взуття, вже без ґудзиків, гачків та шнурків, і наказали вдягатись. Приголомшений, Калинка взувся, вдягнувся і лише тепер зміг більш-менш нормально мислити. І хоч як це дивно, його бентежило не те, що його заарештували, а думка про подарунки.

— Іди, в нас ніщо не пропадає! — нетерпляче штовхнув його в спину наглядач.

— Прошу не штовхатись…

— Іди! — крикнув наглядач, вищиряючи жовті, прокурені зуби.

Стенувши плечима (що з дурнем зв’язуватись), Калинка повернувся, пішов.

Вони йшли довгим вузьким коридором з залізними по обидва боки дверима. Час від часу наглядач сплескував у нього за спиною в долоні, і Калинка щоразу здригався широкою спиною.

В кінці коридору зупинились. Ворухнулася тінь, з’явився ще один наглядач. Побрязкуючи ключами, рушив до них.

— Новенький? — поцікавивсь байдуже, навіть не глянувши на Калинку. Підібрав ключ, відімкнув двері.

— Тобі ще довго діжурити? — запитав той, що вів Калинку.

— До ранку.

— Жаль.

— А що?

— Поїхали порибалили б.

Наглядач одчинив двері, так само не дивлячись на Калинку, кинув: «Заході!» Наче й не жива людина перед ним стояла, а бездушний предмет.

— Служба собача! — поскаржився він, з серцем спльовуючи на підлогу.— Двічі подавав рапорт про відпустку, і все одне й те ж: обождать…

Калинка ще стояв на порозі камери, не наважуючись зайти досередини, йому раптом здалося, що як тільки він зайде туди, двері зачиняться за ним назавжди.

— Чого став?

І не встиг Калинка рота розтулити, як наглядач спритним ударом упхнув його до камери.

Грюкнули двері, клацнув замок. Охоплений гнівом, Калинка метнувся до дверей, та одразу ж отямився.

«Спокійно, спокійно,— наказав собі, зціплюючи зуби.— Тут сталася якась помилка. Мене мають за когось іншого. Скоро все з’ясується, і мене, пробачившись, випустять…»

Довго стояв посеред камери, прислухаючись. Чекав, що от-от відчиняться двері і його відпустять на волю. Але двері були наче впаяні в стіну, і тиша запала таки й справді могильна.

Скільки він отак простояв, Калинка не міг би сказати напевно. Здавалося — вічність. Врешті відчув біль у ногах, оглянувся, на що б сісти.

В камері стояло лише вузьке металеве ліжко. Калинка підійшов до нього, але сісти одразу не наважився: така брудна, засмальцьована була й ковдра, і плеската подушка. Врешті прикрив подушку сірою ковдрою, що здалася трохи чистішою, послав зверху легеньке пальто, ліг на спину. Та як тільки ліг, клацнув «вовчок», і безбарвний, наче він і не людині належав, голос скомандував:

— Не лежати. Не спати.