— Пробачте, товаришу лейтенант, але в моєму взводі чучмеків немає. У мене є люди.

Рожеве обличчя особіста залилося фарбою, загорілися вуха. Він строго звів молоді бровенята, нервово поліз до планшета. Висмикнув якийсь папірець, з перебільшеною увагою втупився в нього. Вже офіційно сказав:

— Попрошу привести сержанта Даніялова!

«От ми й розсердились!» — подумав Калинка. Йому стало смішно.

— Прошу пробачити, але привести зараз сержанта не можу.

— Як не можете? — вражено спитав особіст.

— Сержант Даніялов пішов у розвідку.

— У розвідку? — Лейтенант все ще, здається, ніяк не міг осмислити того, що сказав йому Калинка. Врешті осмислив, зірвався з ящика: — Ви послали звинуваченого до німців? Ви знали, що я за ним прийду?

— Знав. І послав. Не до німців, до речі, а в розвідку. Окрім Даніялова, посилать було нікого.

— Ви не мали права посилать його в розвідку!

— Поки я тут командир, мені й вирішувати, кого куди посилати,— якомога спокійніше відповів Калинка.

Лейтенант якийсь час стояв мовчки. Обличчя в нього було зараз таке, наче його щойно вмочили в окріп. Кілька разів поправив портупею, відкрив потім планшет. Дістав чистий аркуш паперу.

— Сісти можна? — показав на столик, не столик, а дзиґлик, що його невідомо звідки притягли Калинці бійці.

— Будь ласка.— Калинка прибрав кухоль і ложку, звільняючи місце. Підсунув ближче «катюшу».

Особіст перед тим, як покласти папір, склав губи трубочкою, подув на стільницю, наче вона була розпечена і він хотів її остудити. Сів, знову поліз до планшета. Тепер на світ з’явилася німецька ручка, це був, мабуть, поки що єдиний лейтенантів трофей, що його він побожно беріг: хоч ручка була у футлярі, він загорнув її ще і в папір. Обережно дістав, зняв ковпачок, дмухнув на перо. Схилився над аркушем, наморщив гладенького лоба. І Калинці, який вчителював до війни, юний оцей особістик здався таким схожим на учня, який сів писати диктант, що він не втримався од усміху.

Він і досі не відчував найменшого страху. Та й чого йому, власне, після того, що він пережив протягом оцих кількох діб, боятись? «Далі од фронту не пошлють, гірше од смерті не придумають». Смерть і без цього щомиті чатувала на нього, день і ніч стоячи за плечима. Калинка не знав іще, що ота страшна нелюдська машина, яку уособлював зараз юний лейтенантик, могла і послати далі фронту, і придумати щось гірше од смерті.

Особіст же тим часом закінчив писати, і почерк у нього був старанний, як у школярика. Звівся, подав ручку Калинці. Обличчя його було серйозне і строге:

— Попрошу підписатись!

Калинка швидко проглянув написане. То було своєрідне свідчення того, що він, Калинка, знаючи про те, що сержант Даніялов викликається на допит і допит цей зобов’язаний забезпечити, послав сержанта у розвідку, давши йому, таким чином, можливість уникнути арешту.

— Ви що, збирались його заарештувати?

Замість відповіді особіст знову поліз до планшета, дістав вузенький клаптик цигаркового паперу — ордер на арешт.

Лише зараз щось подібне до страху ворухнулося в грудях Калинки.

— Де підписуватись? — запитав глухо він.

— Ось тут,— тицьнув рожевим пальцем особіст.

Хукнув кілька разів на папір, щоб висохло чорнило, поклав до планшета. Недбало козирнув.

— Максимов, проведіть лейтенанта! — гукнув одному з бійців Калинка.

— Дурниця якась! — сказав сам до себе Калинка, лишившись наодинці. Змусив себе думати не про особіста, навіть не про ордер на арешт Даніялова, виписаний ще до того, як його допитали, а про те, як краще розставити бійців по всій лінії оборони. Взяв німецький автомат, вийшов з підвалу.

Надворі уже залягли густі сутінки. Обриси довколишніх предметів втратили чіткість, гори битої цегли, покрученого заліза, обгорілого дерева скоріше вгадувались, аніж проглядались, панував важкий дух горілого й товченого, а стіна підіймалася чорно навпроти ще світлого заходу і здавалася зараз набагато вищою, аніж була насправді «Стоїть!» — з раптовою ніжністю подумав Калинка, наче в стіні тій була й частка його, Калинки, істоти, і він стояв разом з нею, і трусивсь, і хитався од вибухів, і щербився болісно, але все не надав, щосили утримуючи ліжечко сина. Ще раз пригадав особіста й подивувався щиро, як можуть люди в оцій ситуації, коли все покладено на терези смерті й життя, займатися нікчемною, нікому не потрібного справою, вважати її найважливішою.

Доки розводив бійців по всій лінії оборони, що її займав батальйон, зовсім стемніло. Невидимі хмари почали накрапати холодним дощем, одразу стало сиро й тоскно, й по-особливому якось самотньо. Наче вони лишилися самі на цілий світ проти всієї німецької армії. Вертаючись до підвалу, куди мав вийти Даніялов з розвідниками, Калинка йшов од бійця до бійця і промовляв кожному стиха, що все буде гаразд і що коли він випустить підряд дві ракети — червону й білу, всім сходитись до підвалу.

— А німці мовчать,— сказав один з бійців. У голосі його пролунала неприхована тривога.