— Постукай по дереву,— пожартував Калинка.

— Уже постукав,— відповів боєць, стукаючи по прикладу гвинтівки, й одразу ж праворуч, розпорюючи темряву, одна по одній злетіли дві сліпучо-яскраві ракети. Донісся якийсь крик, з гучним, властивим лише їй тріскотом вибухнула наша «лимонка», захлинаючись, озвалися німецькі автомати. Стрілянина злилася в гарячий клубок, покотилася шалено в бік наших позицій… «Даніялов!» — зблиснуло в голові Калинки. Перечіпаючись об камінюччя, падаючи й знову підхоплюючись, він кинувся в бік будинку.

Поки добіг, стрілянина вщухла. Тільки коротко й нервово, наче долаюючись, диркало то в одному кінці, то в другому автоматною чергою.

Розвідники вже повернулись. Стояли посеред підвалу, омиті примарним світлом «катюші», а внизу на плащ-наметові непорушно лежав Даніялов. Він наче спав: зібгався в клубок, ще й руку під щоку підклав, тільки із скроні, з невеликої паруючої дірочки тоненькою цівкою стікала густа чорна кров. І Калинка одразу ж зрозумів, що Даніялов убитий: тільки у мертвого може спокійно сльозитися кров, не пульсуючи тугими гарячими поштовхами. Дивився на Даніялова, згадував особіста, і образа пекла йому груди.

— Товаришу командир!

Один із розвідників тримав шанцеву лопату.

— Могилу копати?

Калинка знову подумав про особіста, про ордер на арешт.

— Не треба… Понесемо з собою.— Провів по обличчю долонею, мовби змиваючи втому, що важко навалилась на нього, сказав обом бійцям: — Лягайте спочиньте. Незабаром будемо відходити.— Хоч наперед знав, що бійці навряд чи заснуть після пережитого.— Постарайтесь хоч трохи заснути. Я вас підніму.

Зняв із себе плащ-намета, старанно покрив Даніялова. Все, що міг для нього зробити…

За годину до світанку, тільки-но Калинка зібрався відводити бійців, німці пішли в атаку. Чи то котрийсь із оберів сп’яна переплутав час, чи сталася інша зовсім уже дивовижна причина, тільки в добре відрегульованій німецькій машині пробуксувало якесь коліщатко, і замість того, щоб дочекатися ранку та, добре поснідавши, піднятись в атаку, ворожі солдати ще затемна рушили в наступ.

Замиготіло, заблимало, запульсувало дальніми й ближніми спалахами, засвистіло, завило, зашелестіло — закипіло у вибухах, перемішуючи землю із небом, наповнюючи димом і чадом, канудливим запахом толу; захурчало, застогнало осколками, що не лишали, здавалося, нічого живого, а потім вогонь перенісся в наш тил, і як тільки снаряди та міни стали вибухати позаду, Калинка побіг до кулеметника, який засів під стіною, бо зараз мали з’явитися німці.

Вони й справді з’явилися одразу ж, хоч Калинка не міг їх побачити в густій оцій темряві: лиш пульсуючі вогники-постріли, десятки вогників, що, перебігаючи, рухались просто на нього, та густе тьохкання куль біля скронь.

Добіг до стіни, ускочив в окоп. Поряд з кулеметом непорушно лежав кулеметник. Калинка відсунув важке тіло мертвого, ліг на його місце. Пульсуючі вогники були вже зовсім близько, вони набігали на нього з усіх боків — Калинка поспіхом припав до мокрого холодного приклада, натис на гашетку. Кулемет ожив, затрусився, вогняні нитки трасуючих куль прошили темряву, віялом пройшлися попереду, змітаючи невиразні тіні,— Калинка бив короткими, злими чергами, гасячи то один вогник, то другий, бив, доки поруч упав безгучно снаряд і у вибусі, в спалаху, в диму підняв його разом з кулеметом у повітря. І Калинці перед тим, як він втратив свідомість, в якусь частку секунди, коли вона ще не згасла, здалося, що тіло його враз стало тонке, як листок, і, як листок, невагоме. Його довго гойдало в повітрі і все не опускало на землю…

Далі можна було б приступити до розповіді про німецький полон, про табір під Володимиром-Волинським, про колючі дроти й нелюдський режим, розрахований на те, щоб якомога більше полонених пішло з цього світу, а в тих, хто наперекір усьому лишиться живий, убити все, що нагадувало б людину; про тупий відчай і зневіру і про те, як Калинці врешті-решт вдалося втекти з того табору. Розповісти, як він пробирався ночами на схід, останні втрачаючи сили, як ховався по ярах та перелісках, як промерзав до кісток і мучивсь од постійного голоду, як долав якусь річку, сковану першою кригою, і як крига провалилась під ним і він лежав потім, обледенілий, на березі і йому вже нічого не хотілось на світі — лиш узяти й померти; як добрався нарешті до рідного села, в якому народився і виріс, до хати, де жила його мати, і як пролежав у тій хаті майже півроку, між життям і смертю гойдаючись, та могутній організм врешті переміг, і він звівся на ноги, і так згодом видужав, що коли повернулися наші та викликали його у військкомат, на медкомісію, то сказали, що «годен» («годен» тоді казали майже усім, хіба що не було ноги чи руки); як він знову пішов на війну і повернувся в сорок четвертому після чергового тяжкого поранення; як працював спершу вчителем у рідному селі, а пізніше перебрався до того ж міста, з якого пішов на фронт на початку війни і в якому попав у полон, і викладав уже в педінституті; як повернулася з Уралу дружина, разом із сином закопавши в могилу і молодий блиск очей, і пишний полиск чорної густої коси; про першу ніч, коли вони лежали, припавши одне до одного, і солоні сльози дружини все капали на широкі груди Калинки; про те, як поволі поверталися вони разом із усією країною до нормального мирного життя з його відносною впорядкованістю й ситістю,— про все це можна було б написати велику повість або навіть роман, але нас кличуть інші події, тож доведеться хіба що згадати, що Калинка в час окупації, рятуючись од служби в поліції (було й таке), влаштувався в школу учителем і вів третій клас, поки й повернулися наші. Пригадую цей епізод лише тому, що він відіграє неабияку роль в подальшій долі Калинки, але про це ми розповімо пізніше, а поки що перенесемося до великого міста, щоб розшукати Калинку в трамваї, що їхав у бік вокзалу: повертаючись з відрядження, Калинка сидів у тому трамваї і тримав на колінах нехитрі подарунки.