— Що ж, посидьте трохи, подумайте. А щоб вам легше було думати, я не дам вам обідать… І вечеряти не дам… І снідати завтра не будете… Думайте, гадики…

І «гадики» думали. Намагалися не дивитись на порожні миски, уникали поглядами парашу, під якою, вправно приклеєна до дна, зберігалася бритва.

Мовчали увечері, мовчали і вранці, хоч порожні миски, здається, аж кричали, щоб їх наповнили юшкою. Отією баландою, рудою на колір, гіркуватою на смак, настояною на картопляній шкаралупі. Отією «тюремною радістю», під якої й собака в доброго господаря одвернувся б бридливо, але яка здавалася зараз оцим усім «гадикам» найкращою їжею в світі. Найсмачнішою, найбажанішою, квінтесенцією всіх смакових якостей, вмістищем калорій, що підтримують горіння примхливого вогника, який називають життям.

Та ще хліб. Не пишна булка, не паляниця, не чорний духмяний хліб, не зарум’янений крендель — не всі оті міфічні, розраховані лише на небожителів витвори із пшеничного або житнього борошна, а глевкий, беручкий до зубів, важкий, як чавун, чорний, як совість тюремників, шматок пайкового хліба з обов’язковим доважком, пришпиленим тріскою. Чого варті пишна булка або рум’яна паляниця, які все своє зніжене життя проводять на волі… Чого варті вони поруч з тюремним хлібом, зліпленим, здається, із самої землі, вчиненим на розпуці, вимішаним на муках ув’язнених! Чи знають вони, оті білі панянки, пещені у високих та світлих печах, як можуть тремтіти руки, беручи шматочок глевкого, мов глина, хліба? Чи їх коли їли так, щоб найменша крихта не впала додолу? Або ось такими шматочками, щоб надовше вистачало, щоб смоктати, ласуючи, наче цукром? Чи наважувалися задля них лежати поруч з померлим товаришем і одну ніч, і другу, і третю, відповідаючи на перекличці, що товариш хворий, що він не може звестись за пайкою,— дайте, я йому однесу,— чи наважувалися приховувати смерть людини задля паляниці, якою б високою та пишною вона не була? А задля тюремної пайки наважувались…

Чим закінчилося оте мовчазне змагання між в’язнями та начальником тюрми? Чи в’язні не витримали й віддали йому бритву? Чи начальник не витримав і скасував свій наказ? Чи обидві сторони затялися на смерть і миски покрилися шаром пилу, товщим од пальця? Калинці так і не довелося дізнатись. Бо другого дня його забрали на допит.

— Калинка, виході! — вже гнівно закричав наглядач, здивований тим, що ніхто не відгукнувся.

Аж тепер Калинка звівся на ноги.

— Забирай і манатки,— похмуро кида наглядач.— Ну, живо!

Та й вивів у двір, де на Калинку вже чекав, погуркуючи нетерпляче мотором, «чорний ворон».

І знову сидить на табуретці навпроти голого столу Калинка. Йому здається, що й кімната оця переїхала із столичного управління в обласне, тільки за столом уже не капітан, а згорблений лейтенант з похмурим, непривітним обличчям.

— Прізвище?.. Ім’я?.. По батькові?..

Все те акуратно заноситься до протоколу, акуратно і старанно, бо досить зробити помилку, як доведеться переписувати наново.

— Був на окупірованной території?..— Слідчий зводить голову, сердито запитує:— «Окупированной» як пишеться: через два «к» чи через два «р»?

— Через два «к» і два «н».

Слідчий старанно виводить слово, потім знову запитує:

— А «территорию» як писати?

— Через два «р».

— Умгу…

Схилився, старанно скрипить пером і дуже схожий зараз на учня, що пише диктант.

— А тепер розказуй,— одірвавшись нарешті од аркуша, пропонує слідчий.

— Про що ж розказувати?

— Як на ок…купірованной території вів антирадянську агітацію.

Це щось для Калинки нове. Хочеться запитати, як справа з попереднім звинуваченням, але, навчений гірким досвідом, він стримується.

— Чого мовчиш?

— А що я можу вам розказати? — відповідає Калинка.— На окупованій території був, але антирадянської агітації не вів.

— Так і не вів?

— Так і не вів.

— Ти що це собі думаєш, тут дурніші за тебе сидять? — запитує сердито лейтенант.— Думаєш, як інститути там різні кінчав, то ми тобі так і повіримо? Думаєш, ми не знаємо, що ти вів там антирадянську агітацію?

— Антирадянської агітації не вів.

— А в школі учителював?

— Учителював.

— І портрет Гітлера у класі висів?

— Не висів.

— Ага, не висів… А на печатці фашистська свастика була?

— Не була.

— Це по-твоєму не була. А по-нашому була. Показати?

— Покажіть,— каже Калинка, хоч його вже огорта сумнів: а може, й справді на тій клятій печатці була свастика?

Та слідчий печатки чомусь не показує. Замість того зводиться й каже:

— Ну, ти тут подумай… Пригадай, як вів агітацію проти Радянської влади.

І виходить з кімната.

Калинці не вперше лишатись сам на сам. Дивиться у відчинені двері, гадає, чи відішлють його після допиту назад до в’язниці, чи поведуть катувати світлом. Чомусь він найбільше боїться того світла. Може, тому, що відчуває: ще кілька «сеансів» — і він осліпне. Щоб не мучитись цим, примушує себе думати про дружину. Про дружину й дитину. Яка народилась без нього, заради якої він вперто стуляє вуста, коли слідчі добиваються, щоб він підписав оті фальшиві свідчення.