Тож пасажири, які пролітали в тисяча дев’ятсот сорок сьомому році над оцим табором, майже ніколи не думали, що оті кумедні сірничини в цей час задирають до неба зарослі брудною щетиною обличчя і тоскно дивляться в небо на тонкокрилого вільного птаха. Їм, пасажирам, не могло спасти на думку, що кожен з отих чоловічків віддав би по десятку років життя, аби хоч на хвилину опинитися не те що в літаку, а просто за дротами колючими, подалі від оцього мурав’їська. І літак мчав собі далі, пробиваючи хмари, купаючись у просторі, а чоловічки лишались позаду.

Другого дня Калинка прокинувся од металевого зойку. За тонкою дощаною стіною хтось щосили калатав у рейку, і вона дзвеніла, стогнала, лящала, проганяючи сон болісним криком своїм. На двоповерхових нарах заворушилися, закашляли, заплювались розбуджені люди, а поміж парами вже бігали днювальні і кричали щосили: «Па-адйом!» І сипали такими віртуозними матюками, що блатна частина барака відповідала їм схвальним реготом. Хтось дістав запотиличника, хтось голосно зойкнув, когось стягнули за ноги, а хтось усе не хотів лишати постіль, поки його не скинули просто на долівку, ще й підчепили під ребра ногою. А рейка верещала, невтомно, набридливо, зле, аж доки всі в’язні залишили барак та й вишикувалися на площі під нещадним світлом прожекторів, від чого ще густішою здавалася темрява довкола.

Калинка стояв у першій шерензі, на правому фланзі. Високе зоряне небо дихало холодом, в’язні, щоб хоч трохи зігрітись, переступали з ноги на ногу, тулились один до одного, а то й пританцьовували. Нараз днювальні, що вишиковували в’язнів, завмерли. До колони підійшов невисокий худенький капітан з маленьким дитячим лицем, рідкими віями довкола блакитних, як літнє небо, очей.

— Здрастуйте, кролики! — привітався він, зводячись на носки лакованих чобіт.

В’язні відповіли незграйно.

— Ага, не хочете як слід привітатись! Ану, давайте ще раз… Здрастуйте, кролики!

І знову неясне «гара-гара» прокотилося площею.

Обличчя капітана почервоніло, він явно розгнівався. Знову звівся на носки, різко скомандував:

— Напра-во! Довкола барака бігом — марш! — І сотні в’язнів затупотіли довкола барака.

— Стій! — скомандував капітан, коли захекані в’язні обігнули барак.— На-алі-во!.. Р-равняйсь!.. Здрастуйте, кролики!

— Здрастуйте, громадянине начальник! — обізвалась шеренга в сотні ротів.

Дрібненькі риси капітанового лиця розцвіли.

— От тепер молодці! — похвалив він, розхитуючись на носках.— І раджу вам наперед з дядею Васею не сваритись. Тоді дядя Вася вас любитиме, і вам буде добре… Зрозуміли, кролики?

— Зрозуміли, громадянине начальник!

— А тепер поснідайте і до роботи. Та глядіть мені, працюйте як слід, щоб дяді Васі не довелося за вас червоніти!.. Новенькі, вийти з колони!

По шеренгах зчинився рух, десятки людей вийшли наперед. Ступив два кроки й Калинка. Капітан пішов вздовж їхньої шеренги, призначаючи, кому де працювати.

— Гнути труби… Розбирати каміння… Копати котлован… Розбивати стіну…

Калинці припало розбивати стіну. Вже поснідавши незмінною картопляною баландою та йдучи на роботу, Калинка запитав у похмурого бородатого в’язня:

— Цей капітан хто такий?

— Помічник коменданта,— неохоче відповів той.

— Злий, мабуть?

В’язень зміряв Калинку глузливим поглядом, тінь посмішки майнула по його обличчю:

— Хоч до рани тули!

І знову мовчання, тільки гупання сотень ніг лунало довкола.

— Робота дуже важка? — не витримав знову Калинка. Бородатий глянув на Калинку так, наче той був несповна розуму:

— Легшої пошукати. Знай вимахуй молоточком до вечора.

І Калинка вимахував. Півпудовим молотом з ранку до вечора. Гупав щосили у міцну, неподатливу стіну, і бракувало повітря, й темніло в очах, і млосно підступало до горла. Зупинявся, витирав піт, перемішаний з цементною пилюкою, що густою хмарою зависла довкола, а в тій пилюці, немов ланцюгами скуті, ворушилися виснажені люди з хворобливо блискучими очима, піднімали раз по раз важкі молотища, били у стіну, і здавалося кожному, що з оцим ось ударом відлетить і життя, стече останньою краплею.

За два тижні на Калинці були тільки шкіра та кістки. Він не міг довго влежати на одному боці, крутився цілу ніч на нарах, стогнав уві сні, і стогін його зливався зі стогоном інших. Лише тепер зрозумів Калинка, що то означає — хитатись од вітру.

А потім, коли він уже не міг піднімати молота, його поставили гнути арматуру. Товсті залізні стрижні закладалися у верстат, на вільний кінець треба було навалюватись грудьми і вагою всього тіла, тримаючи неподатливу залізяку руками, зариваючись ногами в землю, гнути, гнути, гнути — з ранку до вечора, з ранку до вечора. На ціле життя лишилася в Калинки звичка: розтирати долонею груди.

Він працював майже під дротами, і тому перший помічав поодинокі жіночі постаті, які боязко наближались до табору. Були вони майже всі в сіряках, у важких поруділих чоботях, і щось таке знайоме було в отих постатях, що Калинка кожного разу думав про матір.