— Ти, братухо, зізнавайся,— раять йому в камері.— Зізнавайся, братухо, а то отут і зогниєш. А пошлють до табору, там все-таки свіжий вітер продуватиме.

— Але ж я не винен!

— Хе, не винен! Та плювали вони на твою невинність з найвищої вишки! А так хоч трохи здоров’я збережеш… Чи ти думаєш, що воно тобі в таборах не буде потрібне? Там, браток, не такі, як ти, до землі гнуться…

Отак умовляють Калинку ті, що вже не вперше куштують тюремного життя. І він, охоплений відчаєм, іноді думає: «А може, й справді?.. Підписати все, що вони хочуть, хай хоч і подавляться».

Але, навіть думаючи отак, Калинка знає, що він цього не зробить. Якась непереможна впертість сидить у ньому, сидить так міцно, що її не витруїти ні голодом, ні муками, пі оцим тюремним життям. Прадавня, незламна упертість, успадкована од далекого пращура. Ота впертість, що давала сили й снагу його предкам горіти на вогні, висіти на гаках, катуватися в царській двадцятип’ятирічній солдатчині — і не випускати зухвалої люльки з зубів! «…І присудили, з дозволу гетьмана, спалити його живого в усіх на очах… Притягнули його ланцюгами залізними до стовбура дерева, гвіздком прибили йому руки і, піднявши його ще вище, щоб звідусюди було видно козака, взялися тут же розкладати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, що ним збиралися палити його…»

Понад два місяці просидів Калинка у камері. Ніхто його не викликав, наче й справді забули про нього. Приводили свіжих арештантів, забирали знайомих, помінялося майже все «народонаселення» камери, а Калинка все сидів та й сидів, і дехто вже скоса став поглядати на нього, й промовлене було лиховісне слово «насєдка», тобто квочка, як прозивали по в’язницях тих, кого начальство підсаджувало своїми шпигунами. Рятувало Калинку тільки те, що його нікуди не викликали.

За цей час із камери пішли дід-колгоспник, Тарас Валько і Яша.

Яші дали десять років. Прощаючись, він подивився на Калинку великими очима своїми, повними подиву й смутку:

— А ви знаєте, мені таки дали оті десять «оків»,— так, немов Калинка сподівався на інше. Спробував навіть усміхнутися: вуста посмикались, посмикались та й зламалися болісно.

Яша пішов, і в камері одразу спохмурніло.

Дідові дали вісім років.

— Місяць твій, діду, був із щербинкою,— сказали йому.— Не придивився ти, діду.

Дід приголомшено оглядався, розгублено кліпав вицвілими віями.

— За віщо ж вісім, людоньки добрі?

Всі почувалися ніяково.

— Да-а, наклеїли старому на бороду.

— Довіку не зносить.

Але по-справжньому вразилася камера, коли із суду повернувся Валько. Вже по тому, як він зайшов до камери, як пожбурив плащ на підлогу, в’язні зрозуміли, що сталося щось незвичайне. У Валька гнівно пашіли щоки, очі ж були такі злі, що всі мимоволі одступились од нього.

— Невже усі п’ять? — запитали боязко.

Валько повернувся, мов на шарнірах, сухо і зло засміявся:

— П’ять?.. А десять не хочеш?

Хтось вражено свиснув, хтось вилаявся, а Тарас голосно й довго матюкав і суддів, і Сталіна, поки хтось перелякано зашипів на нього.

— Цить, бо сторожа почує.

— А чого мені боятись? — скипів ще дужче Валько.— Що мені іще можуть дати?.. Іще десять?.. Так хай дають, так їх перетак, хоч і двісті, хоч і тисячу років: буду сидіти, поки й грати потліють, поки й тюрми усі погниють!.. Нате, валіть, у Валька плечі широкі, він винесе, витягне, він ще діждеться, коли й з вас пір’я летітиме!..

Коли Валько трохи заспокоївся, Калинка співчутливо запитав:

— За віщо ж вони вам дали десять років?

— За саботаж.

— ?

— Не вірите?.. Я теж і подумати не міг, доки вирок не почув. Запитую у судді: за який же саботаж, коли мене треба судити за втечу? А він мені, сука мордата, і пояснив: «Вас осудили за те, що ви саботували заходи уряду по вашому перевихованню…» А тепер облиште мене, бога ради, дайте мені на самоті побути! — попросив Тарас. Ліг на підлогу, на жужмом кинутий плащ, завмер, обхопивши голову руками. І в камері стихло, і кожен намагався не потривожити Валька, що викликав тепер якусь страхітливу пошану, так наче він був уже мертвий.

Коли пішов і Валько, Калинка зовсім осиротів. Не міг уже зійтися з новими людьми, тим більше що майже всі вони остерігалися його, підозрюючи із ньому «насєдку». Якась дивовижна апатія огорнула Калинку, вбивала думки. Мовчки лежав або сидів, обхопивши коліна, ввіткнувшись підборіддям у руки. Коли хтось до нього звертався, Калинка неохоче зводив померклі очі, відповідав безликим голосом: слово, друге — та й замовкав, знову потупивши голову. Час, наче клейка темна маса, протікав мимо нього, і Калинка не мав сил навіть борсатись, щоб вибратись на його каламутну поверхню. Немов осінній лист, опадав він, тихо й безшумно, в застояну болотяну воду, куди навіть сонце боїться заглянути, і, знаючи, що там, на замуленому дні, чекає його неминучий кінець, байдуже думав: «Хай буде так».

Тільки двічі він трохи ожив, знову зацікавився життям.