Перший раз, коли наглядач передав газету на розкур. Газета ота хоч і була радянською, не видавалася офіційно ув’язненим, а потрапляла до них через десяті руки, з такою оглядкою та пересторогою, наче оця похмура в’язниця була суверенною державою з зовсім іншими, не радянськими законами і її повні підозри володарі боялись радянської преси, наче вогню. Тому наглядач передав до камери не цілу газету, а подерту на акуратні малюсінькі шматочки, щоб заарештовані нічого не могли прочитати.

Отут і почалася складна, копітка робота, схожа на відгадування заплутаної шаради чи викладання химерної мозаїки з перемішаних навмисне шматочків кольорового скла. Робота, можлива лише у в’язниці: адже час тут — зовсім знецінена категорія.

Посеред камери було звільнене місце, кожен в’язень одержав по одному, по два шматочки паперу.

Почали з першої сторінки. Спершу стулили заголовок, потім заходилися біля тексту, підганяючи клаптик до клаптика, аж доки не сталося диво: вся сторінка, пошматована, почетвертована, але жива, лежала на підлозі.

Сторінку оту читали цілий день. Од рядка до рядка, од слова до слова, не пропускаючи жодної літери, і навіть найзавзятіші курії не сміли й подумати, щоб попросити хоч одну смужку на цигарку.

Другого дня сторінку так само терпляче (по шматочку, по клаптику) перевернули і тепер вже читали з другого боку.

Так само була прочитана третя й четверта сторінка.

І коли вже вивчили прочитане майже напам’ять, заходилися біля курива.

Курили й сперечалися про одне й те ж: коли буде амністія.

— Я, браття, так вам скажу: скоро всіх невинних повипускають на волю,— просторікував один з оптимістів, і його особливо охоче слухали, і вірили йому, як ще жодній людині в світі.— Адже Молотов що на Генеральній Асамблеї сказав? Що наш лад найгуманніший… Тепер хочеш не хочеш, а випускай пташок на волю!..

Вдруге ж був обшук, по-тюремному — шмон.

Якось, виносячи парашу, блатні підібрали шматочок тоненької бляхи. В камері той шматочок вирівняли, довго човгали ним об цемент, аж поки він став гострий, як бритва, і заходились голитися. Тріщала шкіра, із подряпин лилася кров, але в’язні не зважали на те: маленький шматочок металу нагадував їм волю, і вони раді були хоч на хвилину поринути в ілюзію вільних людей.

Сяк-так поголившись, в’язні наче переродились. Повсюди спалахував сміх, теплі сердечні слова залунали там, де ще недавно провисали матюки та взаємні образи, осяяна худими, виснаженими, але ж поголеними обличчями камера наче роздалася вшир, стала вищою, світлішою, просторішою. «Як же мало треба для того, щоб зробити людину щасливою!» — думав Калинка, розглядаючи товаришів по неволі. Він теж поголився і, потираючи долонею гладеньке підборіддя, відчував дивовижне полегшення, наче разом з густою бородою скинув із себе половину отієї розпуки, яка все більше огортала його.

Коли ж наглядач під час обіду відчинив двері і вся камера засвітилась до нього поголеними обличчями, він остовпів від подиву. І такий нестримний регіт вибухнув у камері, що аж електрична лампочка спалахнула яскравіше. Наглядач же прожогом вискочив за двері, затупотів коридором.

Отут і почув Калинка не знайоме йому досі слово «шмон».

«Шмон» почався так: з гуркотом одчинилися двері, до камери ввалився на чолі здоровенних тюремників, озброєних шматками товстелезного кабеля, сам начальник в’язниці. На відміну од своїх підлеглих, він був дуже веселий, життєрадісність так і хлюпала з нього, так і віяла од його вгодованої постаті, струмувала з неспокійних мінливих очей.

— А, гадики,— проспівав ніжно він, веселими очима оглядаючи в’язнів, перукарню відкрили?

«Гадики» мовчки ковтали слину: від начальника віяло нерозведеним спиртом і смаженою ковбасою з яєчнею.

— Мовчите? — здивувався начальник.— Чого ж ви мовчите? Може, ваш начальник теж побритися хоче… Давайте, хлоп’ята, бритву сюди, я теж пошкребуся.

В’язні дивилися на вимогливо простягнену руку начальника і мовчали, як заворожені.

— Чи ви забули, де поклали? — продовжував допитуватись начальник.— Ви, може, бідненькі, не тільки бороди, а й останні крихти мозку з голів повишкрібали? То вам, к’оже, допомогти?.. Ану, хлопці, виведіть оцих перукарів на хвилинку в коридор! — І здоровенні гевали стали хапати в’язнів, жбурляти в коридор, а коли якийсь пробував опиратися, то тут же свистів кабель.

Лайка, зойки, стогін, крик — все змішалось докупи.

Врешті камера спорожніла. І тоді розпочався «шмон». Наглядачі лазили по підлозі, обнюхували кожен куточок, зазирали в кожну шпарку, а потім, пропускаючи по одному заарештованих, промацували вправними пальцями кожну складочку одягу, але бритви так і не знайшли.

— Не віддаєте, значить, бритву? Жалієте для свого начальника бритви? Хочете, щоб він небритий ходив?

В’язні мовчали. Мовчали мов прокляті. І вперше за весь час стерлися, зникли оті кордони поміж «людьми» й «фраєрами». Щось спільне, зухвало-уперте об’єднало усіх. І начальник, який не один рік прослужив у в’язниці, відразу ж зрозумів, що він не доб’ється нічого.