— Ще?

Він тільки кивнув головою.

Трохи наче полегшало. Спрага осіла, не пекла так у горлі,

— То будемо говорити?

— Що говорити? — запитав, ламаючи губи, Калинка.— Все одно не повірите.

— І це все?

— Все…

Капітан одклав роздратовано ручку.

— Жаль… Культурна людина, інтелігент, а поводите себе… На що ви сподіваєтесь? Може, думаєте, що ми повіримо вам і випустимо на волю? Так знайте ж, Калинко, що звідси ще ніхто не виходив на волю!

— Навіть невинні?

— В нас немає невинних!

Калинка з болем подививсь на капітана:

— Невже ви щиро вірите в те, що всі люди, які пройшли перед вами, були ворогами народу?

На якусь мить капітан збентежено відвів погляд. Запалені очі Калинки дивилися з такою мукою, що капітан раптом відчув співчуття до цієї людини. Щось подібне до сумніву ворухнулося в нього, та він одразу ж придушив отой порух душевний і суворо насупився:

— Запитання тут задаю я!

Калинка зітхнув, прикрив важкими повіками очі.

І цю ніч, і наступну його водили на допити. Слідчий щоразу заходив повний сил та енергії, Калинка ж ледь тримався на ногах. Вів допит до самого ранку. Іноді виходив, і тоді Калинка одразу ж впадав у дрімоту, що невідступно чигала на нього, і просинався, падаючи з табуретки. А повертався до камери, одразу ж падав на ліжко. Та не встигав, здається, склепити повіки, як над вухом гриміло:

— Вста-ать!.. Вста-ать!..

Це означало — настав ранок. Десь прокидалися люди, свіжі, веселі, бадьорі, Калинка ж, хитаючись, підходив до віконця, підставляв миску, їв, не знаючи до ладу, що він їсть, бо одна лише думка, одне непереможне бажання володіло всім його єством: лягти і заснути. Хоч трохи, хоч на хвилину. «Спати… спати… спати…» — билося в затьмареній свідомості, але клацав безжальний «вовчок», і бездушний голос наказував:

— Не лежати! Не спати!

Дивовижна апатія огорнула Калинку. Його вже не ображала ні груба лайка наглядачів, ні штурхани: покірно, наче тварина, він ішов туди, куди йому казали. Рухи стали непевні та мляві, очі напівзаплющені, під кінець йому стало здаватись, що це вже й не він, а якась чужа йому істота волочить змучене тіло довгими коридорами, сидить на табуретці, куняючи з розплющеними очима, відповідає слідчому надламаним голосом, Ця істота була збайдужілою до всього на світі, їй хотілося лише спати, заради сну вона готова була на все. Навіть посвідчити проти себе, підписавши протокол допиту, де вказано, що він, Калинка, добровільно перейшов на бік фашистів, став ворогом Батьківщини, свого народу, своєї матері, й дружини, і майбутньої навіть дитини…

Та минає затьмарення, і Калинка знову стає самим собою і твердо стоїть на своєму: він ні в чому не винен. І відчуває, що жодна в світі сила не примусить його оббрехати себе.

В такі хвилини наглядач, який давно уже звик до всього, помічав, що заарештований снує по камері, розтуляючи рота в божевільній майже посмішці. Сльози течуть з червоних очей, губляться в брудній щетині, а він посміхається.

Наглядач тоді стенає плечима й одходить од «вовчка». Він багато чого надивився за роки своєї служби, давно очерствів до людських страждань, тим більше, що й не люди були це, а поспіль вороги, яких треба знищувати. Бо коли б не оце переконання, не віра в те, що він робить святу, дуже корисну справу, навряд чи вдалося б наглядачеві дожити до літніх років без сивого волосся на скронях, без гірких зморщок довкола рота. Може, вони ще з’являться, може, пригадуватиме колись наглядач і Калинку, і тисячі інших Калинок, може, ходитимуть вони за ним невідступно і запитуватимуть коротко й страшно: «За віщо?», може, настане такий час, коли відтане заморожене серце і прокинеться загойдане гучними, красивими фразами сумління,— про це ще не знаємо ні ми, ні сам наглядач, ні Калинка, який снує по камері, майже осліплий і розтягує губи в божевільному усміху.

Бо він відчуває, що його не зламати. Уже не боїться ні майбутнього допиту, ні отієї яскраво освітленої домовини, куди його можуть укинути. За цей час щось таке утвердилося в ньому, що не дасть зламатися, завжди підтримає, що б із ним не робили. І навіть тоді, коли він знову поринав у збайдужіння, навіть тоді оте «щось» не згасало у ньому: горіло вперто, наперекір усім погрозам і мукам. І капітан, який за довгі роки роботи в органах «розколов» не одну сотню заарештованих, цього разу змушений був одступитись. Пішов до начальства і доповів, що заарештований ні в чому не хоче зізнаватись.

— А ви всі засоби впливу застосували до нього? — поцікавилось начальство.

Капітан відповів, що всі.

— Що ж,— сказало начальство, невдоволено пожувавши губами.— Ми не можемо його вічно тримати у себе. Підготуйте матеріали і найближчим ешелоном відправте в область, звідки він родом. Тим більше, що під час окупації він там і був…

— Зачекайте,— зупинив він капітана.— Ось тут іще пише його дружина, цікавиться, що з її чоловіком… Напишіть… Ну, ви знаєте, що написати! — додав уже з досадою.