— З Острога? — питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твій товариш був суджений в школі за те, що вибив ректорові вікна, хоч він того не зробив. За це вибили його дуже болюче різками. А опісля він спересердя вдарив брехуна і вбив відразу. Через те ви перевдяглися за козаків і втекли в світ навмання, міркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали між буржацьку орду. Тоді було б вам Запорожжя. На щастя ваше, — так вже вам Пречиста Діва помогла, — ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амінь. Бо кого степова зима візьме в свої обійми, того не випустить аж до страшного судища Христова.

Петро не міг з дива вийти, звідки хазяїн те все знає. Хіба ж тут були вже княжі гінці і все розповіли, та ще й піймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, і став благати:

— Батеньку рідний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй наші молоді голови! Мій побратим нічого не винен, він лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довіку вам служити буду, лише захистіть нас, сховайте в себе.

— Ех ти, зелене, дурне! Хіба ж я княжий гончий, щоб втікачів ловити? Знай мене: я сотник Запорозького війська, Іван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубівка. Хто попав під мій покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.

— Та коли б сюди наспіла княжа погоня, гайдуки, так…

— Начхати мені на твого князя і його гайдуків. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скільки разів собі зуби вищербила, не візьмуть і княжі гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.

Петро приступив і поцілував сотника в руку. Він цілком заспокоївся та й питає:

— Пане сотнику, звідкіля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цікаво.

— Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твій брат виговорив у гарячці цілу вашу історію.

— Він не брат мені, тільки побратим.

— То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його ніс на плечах?

— Коні нам попадали, годі було його в степу оставляти на певну смерть…

— Гарно, синку! Люблю за це і давай хай тебе поцілую, як твій батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утікав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лічив, та й вилічив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тоді з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. — Сотник обняв і поцілував Петра в голову. — Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печі, є глечик з завареним зіллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мій козацький реєстр заведу.

— Я — Петро Конашевич, а мій побратим — Марко Жмайло-Кульчицький.

— Невже ж! — скрикнув врадуваний сотник. — Ви, певно, з-під Самбора?

— Так, справді.

— Петро Жмайло товаришував зі мною на Січі. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблі мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.

— Це був рідний стрий оцього Марка.

— От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опісля товаришами.

— А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.

— Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи мені, звідкіля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська…

— Це подарував мені князь, як вернув з походу на Косинського.

— Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.

Сотник вийшов.

В тій хвилі Марко підвівся й сів на печі. Він дивився кудись широко відкритими очима.

Петро прискочив до нього, врадуваний:

— Марку! Голубе мій! Ми безпечні, в добрих людей, промов до мене хоч слово.

Марко не пізнав товариша. Як Петро наблизився до нього, він відтрутив його з цілої сили:

— Геть від мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до гріха, я ще одного не спокутував… — Марко кричав.

Надійшов сотник.

— Він іще в гарячці, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зіллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.

Сотник обернув Марка, щоб перев’язати рану.

— От поглянь, як здорово били.

Петра аж серце стиснуло. Рана була більша, як зразу. Місцями повідпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пішов з Петром через сіни до куреня обідати.

Курінь — то була простора кімната, на яких сто людей. Стіни були городжені з хворосту й обмазані глиною. Попід стінами стояли лежанки, а насередині, на гаку, висів чималий казан, з якого йшла густа пара. Під казаном горів огонь. Дим виходив димарем угору, аж під стріху. На стінах висіла козацька зброя. На почесній стіні висіла ікона Покрова, а під нею горіла на срібнім ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стіл, а по обох боках — лави.

Петро такого ще не бачив. Він не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.

Сотник каже: