Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снігу нападало багато. Коні cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.

— Мені страшно пече рана, — говорив Марко, — до сідла обтер. Може би, ліпше пішки йти?

— Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.

— Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.

— Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.

Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.

— Петре!

— А що?

— Чи ти пам’ятаєш наші Кульчиці?

— Як таке можна забути?

— Я вже там ніколи не буду… — і він зітхнув важко.

— Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.

— Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг… Гм… Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав… він таки мене кличе, їй-богу!

— Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.

— Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.

— Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! — жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.

Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.

— Ти, Марку, нездужаєш…

— Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

— Певно, що маю… Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.

— Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

— Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

— Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити…

— Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

— Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити… А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.

— Пропало! — крикнув Марко в передсмертній розпуці. — Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.

— Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.

Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.

— Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.

В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.

— Ет, може й так бути, сідай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

— Лиши мене, Петре, тут; мені так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу біля того бідного коня й трохи продрімаюся… А ти… Ти втікай звідсіля, бо тут смерть!

Він скрикнув ті слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втікай!"

— Марку, я старший, мене маєш слухати — говорив твердо Петро. — Зараз сідай на коня!

Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.

На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.

— Не можу далі й кроком рушитися, — говорив Марко, сідаючи в снігу. — Лиши мене тут.

— Не лишу, — говорив завзято Петро, — пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі…

— Не хочу… Я останусь тут, а ти втікай.