— Прийміть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.

Козаки підходили з дерев’яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сідав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска і для Петра. Сотник сів на почесному місці. Відтак стукнув до стола і всі повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричі стіл і тоді всі посідали. У Петра не було ложки.

— Їж, товаришу, — глузували козаки. Петро добув ножика, відкроїв кусок хліба й зробив собі ложку.

— От бачите, що вміє собі дати раду.

— Коли б мені роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

— Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий ніж, — каже сотник.

По обіді пішов сотник спочивати, а Петро остався і знайомився з козаками.

На стіні висіла бандура.

— Чи можна взяти? — питає Петро.

— Як вмієш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурі в бурсі. Пристроїв інструмент і вдарив по струнах. Зразу "пробував пальців", а відтак заграв дрібненького, що аж жижки скакали.

— Ось мистець! — говорили козаки, обступивши його довкруги. Далі стали притупцювати і вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попріли.

Тепер вдарив кілька акордів і заспівав думу. Голос у нього був гарний, дзвінкий та сильний. Усіх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собі дух. У курені стало тихо-тихесенько. За тим пішла друга пісня, як батько виправляв сина в похід, як сестра виводить братові коня вороного, а мати-жалібниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дістається в турецьку неволю…

Так усі заслухались, що не бачили, як ввійшов у курінь сотник і став позаду інших.

Петро скінчив сильними акордами бандури.

— Бог тебе прислав сюди, сину, — каже сотник і поцілував його в голову, — такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хліба в бурсі. Спасибі, що розважив душу та повеселив. А що, хлопці, раді з нового товариша?

— Дуже раді! Хай здоровий буде

— Хваліть, та не перехвалюйте, — обізвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дідуган. Він шелепів тому, що в нього зубів не було. Був дуже строгий і злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотів, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумів добре всі козацькі й татарські хитрощі й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м’якого серця й на вискоки молоді дививсь крізь пальці. Найбільше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголів і не дає їх вивести на добрих козаків. На Петра дивився він спідлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.

— Хваліть, та не перехвалюйте, — повторив ще раз Касян. — Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблі, а не в бандурі.

Така бесіда всім не подобалась, бо Петро всіх взяв за серце, та ніхто не посмів старому противитись. Навіть сотник скривився на це, та не казав нічого, лише махнув рукою.

Петро показував, що цього не бере собі до серця, та, щоби звернути бесіду в інший бік, каже:

— Товариші, а дайте мені кусок доброго дерева та й того кривого ножа, — я собі витешу ложку, бо не буде чим вечері їсти.

Петро сів на лавці й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.

Сотник оглянув і каже:

— Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пішла по руках, аж дійшла до Касяна. Йому вона не подобалась.

— Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.

— Годі, батьку! В кого нема в роті зубів, то може там і волами заїхати, а в мене поміж здорові зуби велика ложка не влізла б.

Касян аж закипів зі злості. Всі пізнали, що Петро б’є до його беззубого рота, й раді були, що старому хрінові так відрубав.

Старий не знав, що відповісти, й зараз вийшов з куреня.

— Чого він такий злючий, усе йому невлад.

— Він такої вдачі, та при тім добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.

— То лише тоді, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний, побачите.

Марко приходив помалу до себе. Дуже підупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попід руку. За той час Петро мав нагоду пізнати цілу редуту й порядок, який тут заведено.

Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубівкою, була одна з тих, які козацтво ставило на пограниччі земель татарської орди. Вони мали на меті не лише зорити за рухами татар, але ще в разі татарського набігу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано із Запорозької Січі відділи запорожців, які змінялися.

З Чубівкою було інакше. Тут засів запорозький сотник Іван Чуб. Він її побудував, і випосажив у всі потреби, і не хотів звідсіля рушатися. Навпаки, він завів тут козацьку школу на подобу Січі. Сюди приходили молоді люде, хто мав охоту козакувати, й тут під умілою рукою сотника, під умілою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжніми козаками.