— Досить того, спати пора!

Кожний кидав свою роботу, відмовляв молитву і лягав на лежанку.

Наші новики мусили вчитися кінної їзди. Коли перший раз посідали на коней, то ціла громада аж за боки бралась зі сміху.

— От жаби! У козацтво преться, а на коні сидить, мов гуска на вербі. От вчені! На бандурі грає, а до коня треба його прив’язати. Татарин тільки дмухне, вже тебе нема.

— Та не сердься так, дядьку, поки б він мене здув, то я його дмухну стрілою — каже Петро.

— Ов, хвали мене, роте, бо тебе розірву.

— Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу піти об заклад, що поцілю в місце, де мені наперед прикажете.

— З дурнями не закладаюся, — воркнув Касян.

— Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще інших.

На те каже сотник:

— Добре, я піду з тобою об заклад, коли поцілиш в оці двері.

— Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колісце, а я потрафлю звідсіля десять разів.

— Ти, мудрагелю, глумишся з мене, — каже сердитий Касян. — Я залежуся з тобою, але так, що на десять разів не поцілиш ані разу, вчищу тобі десять прутів на спину оцією рукою.

— То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять разів скільки разів поцілю, стільки ж би вам, дядьку, прийшлося хіба від мене відібрати прутів на спину.

— Ех, то язиката шельма, — сказав Касян.

— Ні, я закладаюсь направду, — говорив сотник. — Що ставиш?

— Ставлю червінця, бо більше не маю.

— А я ставлю коня, якого собі сам вибереш.

— Мені краще кожух придався би, бо мій десь у снігу пропав.

— Хай буде за першим разом кожух, за другим кінь, за третім шабля.

— Отже, до трьох разів. Та ба, у мене лук є, та стріли пропали. Товариші, напишіть на дверях колісце, таке завбільшки чоловічої голови.

Сталося це миттю, бо всі були дуже цікаві. Петро вийняв червінця і дав Касянові на руки.

Петро приніс свій лук, подали йому три стріли.

— Ні, — каже сотник, — давай десять. Заклад був, що на десять стріл має три рази втрапити.

Петро поставився. Перші три стріли попали в колісце, одна при другій.

— Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собі коня. Будуть з тебе люде. Касяне, віддай йому червінця.

А Петро каже:

— На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня вибрав, з кожухом то я скорше дам собі раду.

— Не так, хлопче, тобі два коні належиться, бо ти три річі виграв.

— Коли ласка, то цей кінь буде для мого побратима Марка.

— Ні, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що він уміє?

— Вміє Жмайлову штуку на шаблі, — підхопив Петро, — тільки не знаю, чи здужає ще, бо дуже охляв у тій недузі.

— Я попробую, — каже Марко.

— Виступай котрий! — говорив Чуб.

Знайшовся охотник. Принесли шаблі, а Марко показав таку саму штуку, як тоді в бурсі.

— Далебі, Жмайло, — говорив врадуваний сотник. — Пізнати птицю, з якого гнізда. Марку, йди вибирай і собі коня. Будеш мати й кожух новенький.

Касян пішов з хлопцями до стайні. Старий говорив:

— Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарстві незнайко, так бачу, що ні… Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на коні їздиться.

Довкруги редути в степу стільки напало снігу, що не можна було туди на коні пускатися. Коні западали по груди й не хотіли йти. Треба було їздити всередині редути по майдані, звідки сніг відгорнули.

Касян вчив хлопців щодня, й був з них вдоволений, хоч ніколи не переставав воркотіти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всі й любив їх сотник, Касян ні в чому не змінився й так строго й суворо поводився з ними, як і з іншими.

ХІІІ

Зараз по Йордані заповів Касян лови в великім Чубовім лісі. Такі лови відбувалися кілька разів зимою, а то інколи й літом. Козаки готувались на це, як на яке свято. В лісі було повно звіра, і то грубшого. Були тут цілі стада оленів, цапів, диких кабанів, можна було стрінутися з ведмедем і диким котом. На тих звірів полювали хіба лише взимку, бо їх ловлено задля хутра, яке відтак сотник продавав приїзним купцям.

Як лише стало на світ заноситися, Касян поділив козаків на гуртки й порозсилав на призначені місця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики мали остатись в редуті, а це дуже не подобалося Петрові. Він зайшов до сотника й каже:

— Пане сотнику, невже ж і я мушу остатись в редуті? А мені б так хотілося попробувати мого лука. Вже більше двох літ його маю, та лише раз довелось мені застрелити цапа, як ми з Острога втікали.

— Лук — то заслаба зброя на грубшого звіра. Добре, ти підеш з нами на лови, але візьми рушницю. Там можеш і з кабаном стрінутися.

— Кабанові теж дам ради з лука.

Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пішли на лови. Марко взяв рушницю, а Петро таки пішов з луком, узявши двадцять добрих вибираних стріл

Зі сходом сонця були вже всі в лісі. Снігу було повище колін. Зверху він трохи примерз, однак не так, щоб чоловік наверху вдержався. Як поставали на місцях, Касян заграв у сурму і розпочались лови. Козаки з другого боку стали викрикувати. Вони звіра полошили і наганяли на стрільців.