Як вони від’їздили, то сливе не все село їх супроводжало добрим словом і благословенням.

Сагайдачному не сходив з ума той чарівний сон. Він мав святе переконання, що покійниця справді до нього приходила з того світу, щоб впевнити його, що він ступає по добрій дорозі, яку собі вибрав. Отож йому треба організувати козацьке військо, бити невірних і дратувати на Польщу, поки вона не присмирніє. До тої точки його діяльності було все одобрене. А далі не можна йому йти до того, що у своїй душі леліяв. З Польщею йому воювати не можна. З нею треба хитрити і торгуватися, видирати у неї в скрутних хвилях по шматкові те, що він хотів відразу здобути шаблею… Саме Запорожжя багато війська не зможе вдержати. Треба його творити на Україні в таку хвилю, коли Польща буде змушена козаків на поміч кликати і за реєстр забуде. А коли на Україні стане козацьке військо, тоді і пани матимуть морес і поступляться.

Так думав Сагайдачний, вертаючи на Січ.

Зараз обміркував усі потреби до великого походу на Крим, аж до Кафи, і взявся палко за приготування, не кажучи нікому з старшин. З одним Іскрою та Марком він частенько радився, замкнувшись у своїм домику на ключ.

Обміркували діло так, що у Кафу треба йти і морем, і сушею. Кафу треба брати з двох боків. А коли б одне не повелося, то остане друге, а коли обом походам поталанить, то так і краще. Сагайдачний був цього певний, що його виберуть наказним у тім поході. Він той вибір прийме, бо він почуває в собі силу, що це діло переведе славно. Коли б до того прийшло, то він пошле на море Іскру, бо це мистець до морського походу.

Кому припало би тяжче завдання? Морем то вже козаки не раз плили, нападали на Синоп, Трапезонт, Козлів. Більша штука буде перебитись через Крим, через те татарське муравлисько аж на другий кінець.

Після цього плану треба було і приготуватись. Вишколити кінне і піше військо, гармату приладити, вишколити плазунів, могильників, приладити багато таборових возів, приладити човни і бервена до ставлення походових мостів через ріки, набудувати великих байдаків, приладити багато муніцій, харчів і паші. В Криму не можна буде за пашею розбігатися, треба мати все своє.

Велись запопадливі приготування через цілу осінь і зиму.

Козаки не могли відгадати, кудою піде похід. Ладять байдаки — значиться, підуть на море. Ладять кінноту і вози таборові — значиться, похід суходолом. Буде два походи: на турків — морем, на Польщу — сушею.

Наспіла весна. Сагайдачний сказав тоді січовій старшині, що треба зробити. Похід на Крим можливий ранньою весною, поки трава зелена. Опісля татари можуть запалити степ, а це було б дуже небезпечно.

Рада старшин прийняла думку Сагайдачного. Козацтву треба дати роботу, а то чого доброго стане кипіти, потворяться партії, і може прийти до якогось нерозважного кроку.

Кошовий скликав велику раду і тут був проголошений похід на Кафу.

— Чому не на ляхів? — питали козаки.

Сагайдачний пояснив діло так:

— Як знаєте, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у Крим, аж у Кафу. Ви знаєте, що Кафа — то головна торговиця хрещеними невольниками. Я до усього гаразд придивився. В мені кров застигає на сам спогад. Я дививсь на страшні муки тих бідних людей і я заприсяг собі на Євангеліє, що не спочину, поки не намовлю вас, товариші, до того, що козацтво доброхіть зірветься, розіб’є, розтрощить те турецьке пекло і освободить нещасних мучеників. За се усі матимемо велику ласку у милосердного Бога… І я обіцював собі, що коли б козацтво не послухало мого розпачливого голосу і не пішло на се лицарське велике діло, то я кидаю все, і йду в монастир, та в ченці пострижуся. Коли б я сього святого обіту не міг сповнити, так я присвячу Господові моє ціле життя. Пригадую вам, що в Кафі таке велике багатство, стільки всього добра, що коли його здобудемо, то кожний з вас у золоті ходити буде. Тепер ви вирішуйте! Як я вам не потрібний тут, то скажіть, що не підете, най надягну чернечу рясу.

— Не може так бути. Ти козацтву потрібний, а за монастир і не говори, бо се нісенітниця, — каже один запорожець.

— Але все ж таки, товариші, коли б я мав обіту не додержати, то краще для мене спасіння душі, чим козацька слава…

— Та чого репетуєш? — говорив другий. — Ніхто тобі козацької слави не відбирає…

— Панове, говорімо прямо, без викрутасів та вихилясів: согласні йти на Кафу чи ні?

— Согласні, гаразд, нам усе одне воювати з ким-небудь. Коли б лише козацтво не залежувалося та даремно хліба не їло.

— Коли согласні, — говорив кошовий, — так давайте зараз вибирати на наказного.

— Сагайдачний буде наказним, ніхто другий. Він неабиякий ватажок, а тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.

Сагайдачний кланявся і дякував товариству за честь. Йому подали булаву. Тоді він зняв шапку, обернувся на церкву і говорив сильним, високим голосом:

— Присягаю господові і святій Покрові, що не спочину, поки не виконаю обіту, зложеного Богу, поки не розіб’ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу невольників або ляжу головою… Так мені, господи Боже, поможи!