Я всі твої задушевні думки знаю. Ти вибрав собі пряму і добру дорогу. Твої замисли по більшій часті сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще ніколи не було. Воно під твоєю рукою стане могутнє і сильне, і вороги боятись його будуть. При твоїй помочі наша церква піднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народові піднести голову, але Польщі ти не переможеш. Тобі припало на долю добути від неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти від Польщі розумом здобудеш, скористає твій наслідник у гетьманстві. Він розіб’є Польщу тими засобами, які ти придбаєш, розіб’є її так, що вона втратить силу і ніколи більше не піднесеться.

— Хто ж буде мій наслідник?

— Ти його не знаєш, хоч він вже живе. То я тобі його зараз покажу. Покажу тобі дещо з того, що він робитиме. Ходи зі мною… Ходи зі мною…

Маруся взяла його за руку, і він устав. Десь відразу ділась його сонливість і утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.

— Пам’ятаєш, як ми тудою походжали?

— Сього я ніколи не забуду.

— Тепер ходімо далі, — вона держала його за руку.

Він зауважив, що підносяться легенько вгору, все вище і вище. А далі піднеслись вище дерев, а за хвилю ціле село, осяяне ясним світлом місяця, було під ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простір. Він не почував жодного страху, що так далеко від землі відстав. Йому було на душі так легко, так весело, як ще ніколи досі. Розумів, що його душа відстала від тіла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки…

— Бачиш оцю довгу срібну ленту, що так гадюкою по землі в’ється?

— Се, либонь, Дніпро.

— Так, Дніпро-Словутиця, дивись добре, зараз і його острови побачиш, і твою дорогу Січ-матір…

Він побачив, що на землі стояв ясний день, хоч сонця ніде не було видно.

Побачив справді і Січ, а там стільки народу, мов мурашок. А далі усі згуртувались у купу, либонь, на велику раду зібрались. Якийсь кремезний козак стояв усередині збору і говорив, а козацтво підкидало вгору шапками.

— Що воно там робиться, Марусю?

— Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усіма єзуїтами та жидами… А сей, що насередині стоїть, то саме твій наслідник, про якого я тобі говорила. Там підсувається вікова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грім, від котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись і хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?

Січ пропала йому з очей, і він тепер бачив широкий степ, по якому йшло військо. Дніпро було видно і далі. Далі Дніпром плили з військом байдаки. Із берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег і братаються з військом, що йшло степом.

— Се, бачиш, ляхи послали українців, мов освоєних вовків, щоб своїх братів-запорожців на куски шматували. Та се не повелось. Твій наслідник перемовив їх, і вони з’єднались на спільного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?

— Козацьке військо до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, — говорив врадований Сагайдачний. — А се що, ті багаті шатра, коляски і ті гарні панські коні? А тих людей, то й не злічиш…

— То панська шляхта на козаків зібралась. Самі ясновельможні пани з своїми багатствами та двірнею…

У тій хвилі Сагайдачний затремтів.

— Я боюся за козацьке військо, — каже. — Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тоді і ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козаків остерегти перед небезпекою? — просив своєї товаришки.

— Не турбуйсь, тепер орда в злуці з козаками, вони з козацтвом змовились і у свій час кинуться разом на ляхів.

— Хто? Татарин у союзі з козаками? Як се можливо?

— Чого ж так чудуєшся? Хіба ти не сказав польським комісарам на Січі те саме?

— Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.

— А воно так справді буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опісля зрадять козаків і з ляхами получаться, та се буде не зараз…

— Де ж се все робиться?

— Не знаєш того місця? А що там бачиш?

— Якісь води кров’ю плинуть…

— Се місце звуть Жовті Води, а зараз вони почервоніють від вражої крові. Задержимось тут і побачимо бій.

Сагайдачний бачив усі рухи війська, бачив, як козаки з татарами громили ляхів, як потім в’язали панів у пута і відвозили, як забирали панську здобичу.

Та образ пропав відразу, начеб його хто здмухнув. Нічого не було видно, хіба степ широкий.

— А чи той мій наслідник у козацтві визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?

— Народ послухає справді його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки він з народом буде. Він щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати… Опісля, може би, він і поставив Україну самостійно, та він завчасно минеться. Його вороги отруять… Польщу він повалить, вона вже ніколи не буде тим, що тепер є. Але самостійності Україні він не виборе, і на це треба буде ще довго ждати…