— Боже мій, як би мені хотілось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду…
— Ти його пізнаєш. Він під твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш і нічого не вдієш, бо того, що провидіння боже для України призначило, жоден чоловік не перемінить. Та ти знай і запам’ятай собі, що Україна не загине, хоч як її вороги угнітати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблі, бо не встоїш, і славу свою запропастиш, і козацтво пропаде. Вихіснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщі, а багато від неї видреш… Вертаймося в село, бо й мені пора до себе вертатися…
Завернули в село.
— На розставанні ще тобі одне скажу, — не побивайся за мною ні ти, ні тато. Я щаслива, і на землі не було б мені так добре. Тепер прощавай, мій вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, і він став на землі. Хотів її ще раз піймати за руку, та вона підійшла вже високо. Він бачив, як вона звернена була ангельсько-ясніючим лицем, поки не зникла з очей. На тім місці осталась ще ясність, яка щораз погасала.
— Марусю! — скрикнув Сагайдачний і від свого власного голосу прокинувся зі сну. Його обливав гарячий піт, і серце дуже билося. Якраз світив йому місяць і вічі своїм біляво-мертвецьким лицем. За вікном було тихо, мов у могилі. За пічкою цвірінькав свою одноманітну пісеньку цвіркун. Над постелею по стіні тріпотіла крильцями якась велика нетля… — Свят господи! — хрестився Сагайдачний. — Оце був сон…
Він став нагадуватися, що в тім чарівнім сні чув і бачив. Переповідаючи це в пам’яті, запам’ятовував собі кожну подробицю.
— Такий віщий сон, певно, від Бога. Марусина душа таки була біля мене. Марусі подякувати за те треба, що я почув і побачив.
Він устав зараз і одягнувся. Узяв свій короткий кинджал на всякий припадок і переліз вікном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у сні. Великий місяць мертвецько-блідим лицем освітлював садок і виписував дивоглядні образи тінями дерев і кущів. Десь у дуплі верби відзивалась сова, а решта — мертвецька тишина.
Сагайдачний переліз огорожу і пішов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусі. Тут було тихо, мов у домовині. Він не прочував жодного страху. Прикляк біля могилки, заложив руки, як до молитви, і говорив стиха:
— Марусенько, дівчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навіки. Та сей чудовий, чарівний сон навчив мене, що ми ніколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш мені провідною зіркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, піду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви і українського народу. Коли я під твоєю опікою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобі дяка від мене, що до мене з’явилася та відкрила мені таке, чого я не знав. Нічого мені плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер мені ясно стало, що усе на світі марниця, суєта, а наша мета по тім боці у горнім Єрусалимі. Ми тут мізерні подорожні-сліпці. Та я почуваю себе щасливим, що мені Бог послав таку провідницю, як моя агельська Маруся. Вічна тобі пам’ять, моя незабута…
Він устав. Почував себе веселим і бадьорим. Узяв грудку землі і пов’язав у хустину. Вернувся тією самою дорогою додому і зараз кріпко заснув…
VII
— Хіба, батьку, вертаймося на Січ, — говорив уранці Сагайдачний до Чепеля. — Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика праця.
Чепіль зараз завважив у Петра велику переміну від вчорашнього дня і не міг з дива вийти, що з ним за одну ніч сталося. Вчора ходив сумний, як хмара, плакав, а сьогодні він веселий, начеб на весілля ладився.
Сагайдачний повів старого у садочок і розповів йому свій сон. Старий слухав уважно, похитав головою і каже:
— Ти щасливий, бо мені такий сон не присниться. Та коли тобі Маруся сказала, що живе з мамою, то і моя небога живе між угодниками божими. Коли так, то і мені не слід побиватись за нею, бо мені ближче до них, як тобі. Мені би лише мої гріхи спокутувати поки ще час.
— Які там гріхи за вами, тату! Усі ми грішні, та воно прощається, коли вони добрими вчинками рівноважаться…
Чепіль начеб не чув тих слів…
— Я знаю, що роблю. Мені дорога у монастир віку доживати…
— Тату! Далебі, що гріх вам таке говорити. На монастир для вас ще пора. Ви чоловік діл. У монастирі не буде з вас ніякого пожитку, бо в ченці вас не пострижуть, а сидіти там і дармо хліб їсти, то гріх. Ми, тату, ще не в один похід підемо, бусурмена погромимо та християнський народ з неволі освободимо. Такими вчинками легше собі на царство небесне заслужити, як молитвами та постами. Ми тепер ось що зробимо: відслужимо панахиду за покійницями, справимо поминки, підемо ще раз на могилки та й у дорогу, тату, до лицарського діла…
Побули ще на хуторі два дні. Вони ходили по селу, відвідували знайомих. Бондаренки раді були гостям з цілого серця.