Ахмет подякував Сагайдачному і побіг рятувати свою сім’ю.

— Нечувана річ, — говорив один старшина. — Щоб між бусурменами такі люде водилися.

За той час горів город у кількох місцях. Козаки не втерпіли, щоб його дотла не знищити. Татари робили те саме на Україні. Це була заплата за їхнє руйнування. З горючих домівок втікали татари, рятуючи свою мізерію. Їх козаки вбивали безмилосердно, не щадячи ні молодого, ні старшого. У тих часах інакше побіди використати побідники не вміли. Сагайдачний заборонив забирати яку-небудь здобичу, щоб не обтяжувати свого табору. Усе мало бути понищене, спалене, щоб ворог не знайшов тут пристановища і не заступав їм дороги, коли будуть вертатися…

Відпочивши біля згарищ Перекопу, козацька армія перейшла в Крим. Тепер знайшлися у ворожому краю, і кожної хвилі треба було сподіватися ворожого наскоку. Вістка про похід козаків і зруйнування Перекопу рознеслась блискавкою по всьому Криму.

Сагайдачний запорядив йти далі возовим табором.

Широким фронтом їхала передня часть возів у три лави. Вози попри себе у такім віддаленні, щоб кожної хвилі станувши, могли повернутися боком до себе і створити одноцілий вал. Тоді коні і воли заводили всередину. За цими лавами їхали вози бічні, знову у три рядки, так, що вози другого рядка заступали прогалини крайньої лави. Так само йшли вози у задній лаві. На крайніх возах були поміщені гармати. Посеред движимої фортеці містилась уся піша сила козацького війська.

Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кіннота, яка висилала від себе роз’їзди. Коли б ворог наступав, тоді кіннота заїздила поміж вози до табору. Козаки злізали з коней і ставали до оборони поза возами. Вони стріляли з возів і з-під возів, і відкривали наглий огонь рушницею і гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на місці, тоді скрайні вози окопували могильники земляним валом. По тім всі ховалися до табору.

Через кілька днів Сагайдачний не стрічав більшого опору. Поменші татарські ватаги могла сама кіннота порозганяти. Сагайдачний догадувався, що татарська головна сила або зібралась заступати козакам дорогу у Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь у степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб він звістив хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.

По кількох днях такого походу прийшлось помірятись козакам з великою татарською силою.

Одного дня, від самого ранку, показувалися по степу малі татарські частини, наче відірвані хмарки, коли злучаються, що заповідають бурю. Вони не заходились у бій, лише під’їздили під ланцюг козацької кінноти, випускали стріли, та як козаки відкрили на них рушничну пальбу, вони завертали назад і пропадали в степу.

— Із тих хмарок велика злива буде, — говорив старий Чепіль,

Козаки йшли далі у повному поготові.

Те, що приповідав Чепіль, невдовзі справдилось. Вже було коло полудня. Сонце підійшло високо і дуже нагрівало. Коням і людям ставало гаряче.

Відразу з усіх сторін стали наступати татарські загони. Довкруги зачорнівся степ, начеб великі, градові хмари на землю впали. Сагайдачний стояв на возі, навантаженім високо сіном, і роздивлявся. Приказав табору стати. Сурмачі засурмили збір, і кіннота завернула у табір та сховалася за возами.

— Добре, що вже раз ті піжмурки скінчаться, — говорив Сагайдачний до Жмайла, що стояв надолині, коло воза. — Чи гармата налаштована?

— Все готове.

— На ближчу віддаль стріляти мемодробом.

Тим часом передні і задні вози поставали боком. Коні і воли позаводили всередину. Кіннота позлазила з коней і взялась за рушниці. Позасідали густо поза і попід вози, ждучи на ворога… Такі хмари татарви збиралися, що недосвідним козакам аж морозом поза спину пішло. Така сила може самою вагою розтрощити. Татари поприлягали тілом до ший коней і летіли на козацький табір з великим криком…

Жмайло підпалив першу гармату. За тим заграли усі, і настав пекельний ізгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цілий табір. Важкі залізні кулі падали у татарські лави і робили широкі борозни поміж ворогами. Та в ту мить ті борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гноївка, коли по ній ціпом вдариш.

Татари випустили на табір масу стріл, та вони не долітали.

Гармати стали стріляти дробом. Такий стріл робив широкі прогалини між татарськими купами. Тепер вже почулося тарахкотіння рушниць. Відкрито нагальний бій. Вибрані стрільці звихались, мов які бездушні машини. За кожним стрілом подавав стрілець порожню рушницю позад себе і діставав другу, налаштовану. Татари падали, мов підкошене колосся. Вал трупів, коней та людей підносився щораз вище. На їх місце виїздили другі. Дерлись до табору, мов нетлі до світла. Татарські коні, що втратили їздців, втікали ошалілі в степ, розбиваючи напираючі лави. Настав пекельний крик, вереск, стони. Коні квичали, мов кабани, татарські стріли стали попадати у табір; людей це не шкодило, бо всі крились поза возами. Не можна було дихати від гаряча і диму. Пальба не вгавала. Татарські свистівки свистіли. Татари кілька разів завертали, та знов наступали нові сили ще з більшим розгоном. Деякі гармати так розпеклись, що годі їх було налаштовувати порохом, їх стали холодити водою.