Сагайдачний пішов у степ і за хвилю пропав у траві. Нараз залунав з того боку стріл. Подорожні посхапувалися і не знали, що це значить, а Анна каже:

— Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…

В обозі лишився ще один кінь. Анна побігла і видряпалась на нього, стала ногами на хребті і стала розглядати околицю. А далі сплеснула руками і вже була на землі.

— Пан Конашевич вертається, — каже схвильована і задихана.

Він вертав, справді таскаючи на плечах убитого оленя.

— Нуте, хлоп’ята, — каже до запорожців, — розведіть огонь, будемо обід варити…

Приніс оленя і кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бігала довкруги і плескала в долоні.

— Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?

Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потічка і розвели вогонь.

Незадовго варилася в казані юшка з кашею і пеклись на вогні куски м’яса. Розходилася люба воня печеного м’яса, аж слина в роті збиралася.

За достатньою їдою всі повеселішали. Завелась балачка, і стали собі з цілої пригоди жартувати.

— Пан Іскрицький повинен би вже вернути, вже більше чотири години, як поїхав.

— Так не можна казати, — каже Сагайдачний, — ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тільки я того певний, що він надармо не поїхав.

А тим часом Іскра, знаючи добре степ, їхав за слідом в траві, не зупиняючись. Він поспішав, щоб тим часом, як сонце пригріє, столочена трава не піднялась.

Сонце вийшло високо і дуже гріло. Коні попріли і знемоглись, будилась степова муха і дуже до них присікалась…

Аж побачили, що в одному місці хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькі коні заіржали, а тамті стали відзиватися. За тими стали показуватися кінчасті татарські шапки. Іскра поїхав до них прямо. Йому назустріч вийшло кільканадцять татарських конюхів, обідраних і напівголих. Вони зараз обступили козаків довкола. У них не було жодної зброї, окрім ломак.

— Чи не забігли тут часом наші коні? — питає Іскра по-татарськи.

— А скільки тих коней було?

— Ти не питай, скільки, а одвічай, про що я тебе питаю!

— А коли б забігли, то що?

— То панські коні, а пани дадуть вам викуп, скільки захочете.

— А ті пани де?

— Там, де ви в них коней вкрали, — каже сміючись Іскра. — Ви — гільтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панів з Криму супроводжувати, так ми і робимо, це наше діло.

— А де ж це золото?

— Та годі ж мені було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стріну. Скільки вас тут є вкупі?

— Більш шістдесят люда…

— А моїх панів лише п’ятеро, і нас троє. Пішліть з нами яких сорок люда, або хоч і всі ходіть. Приведіть коней з собою, а звідтам вернетеся з грішми. Це ліпше для вас як коні, бо золота вовк не буде їсти.

Татари стали нараджуватися поміж собою і так порадились, що п’ятдесят їх поїде з кіньми за Іскрою.

Вони його ні раз не підозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб між ними довго жив.

Посідали на коней і цілою юрбою поїхали за козаками.

— Чому ж ви і наших коней не забрали?

— Ти мудрий, але і ми не дурні. Перш візьмемо викуп, опісля ви приїдете за кіньми.

— Ті шельми щось недоброго замишляють, — каже Іскра до запорожців. — Держіться осторожно.

Іскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, підганяючи конюхів до поспіху…

— Знаєш, батьку, що я підслухав? — каже козак до Іскри. — Ті гільтаї, не догадуючись, що я їх розумію, говорили так між собою: "Візьмемо усіх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"…

— От і добре, — каже Іскра, — будемо мати трохи втіхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. І ляхи без діла сидіти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.

Вже було геть з півдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупіт коней. Сагайдачний присів до землі і надслухував.

— Мосці пани! Не завадить оглянути порох на пістолетах, та шаблю під рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивіться, що я робитиму. А ви, хлопці, візьміть у руки по дрючкові, з оцих, що казани на них висіли, та й мені дайте якого пригожого ціпка.

Незадовго захвилювала степова трава і стали показуватися зразу кінчасті татарські шапки, а відтак і їздці. Козак, що їхав напереді, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати і пустились здоганяти, та він їх випередив.

— Отамане! П’ятдесят татарських конокрадів іде за викупом…

— А коней наших ведуть?

— Не хотіли, чортові сини. Перш, кажуть, гроші, а потім за кіньми посилай…

— Вашмосці, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз поділяться тим на наших очах, щоб нікому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п’ять золотих.

Зараз над’їхали татари. Побачивши таку юрбу напівголих дикунів, можна було справді налякатися. Вони були без сорочок. Тіло осмалене від сонця, мов у циган. Вони сиділи на конях без сідел, а замість зброї держали ломаки в руках.