— Я не знав, що у вас така гарна організація.

— Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опісля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщі послух, та на нас стануть іншим оком дивитись, як досі.

— Буду старатися усіма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосіб, я, пам’ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом і приятелем, і ніколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячність. Не боюся, щоб наша дружба, зав’язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розірвалась.

Пшилуцький подав Сагайдачному руку.

Наблизились до редути. На стовпі біля бочки сидів сторожний козак і зорив по степу. Здалека видно було вал, а усередині стирчала криша куреня, з якого справді йшов прямою пасмугою вгору дим.

Передні козаки з валки під’їхали і звістили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кількома ляхами. З ними є дві ляшки, що їх з татарської неволі викуплено.

Козаки в редуті знали Сагайдачного і були раді такому гостеві. Сагайдачний поки в’їхав у ворота, об’їхав редуту довкруги.

— Здорові були, панове товариство! Чи приймете подорожніх з далекого світу?

— Радо приймаємо та у хату просимо.

— Хто у вас ватажком?

— Се я, Семен Бульба…

— А, здоров, товаришу. Ти, либонь, із чубівців будеш?

— Справді, з чубівців. Ми враз на Січ мандрували…

— Ну, коли так, то скажи, як тобі подобається оця редута і хто її ставив?

— Вона мені зовсім не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.

— От зараз пізнати птицю по пір’ю, та з якого гнізда вона вийшла, — говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".

— Ти довго тут отамануєш?

— Не більше двох неділь, як я прийшов сюди на зміну із Січі. Не було часу ні змінити, ні поправити…

— Нема що зміняти, ні поправляти, а треба поставити редуту на іншому місці. Вона округла, мов куряче гніздо, ціла стоїть у долині. Татари візьмуть її першим розмахом, а вали такі, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого місця, ближче Дніпра, щоб можна було в разі потреби втекти на байдаки.

За куренем, де жили козаки, був окремий переділ на усячину. Там помістили жінок. Чоловіки всі спали в курені.

Сагайдачного не брався сон. Вже було пізно, а він ходив по валу, покурюючи свою люльку. Ніч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Місяця не було. На землю насіла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присів на валу і задумався. В його голові засіла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним піде певно, але це ще не все. Коли б так похід не повівся, то він, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке сміле і велике діло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скільки би то християнського народу визволилося з страшної неволі.

Коли так сидів задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать підійшла і стала над ним, а він ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось і ждала тільки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пітьмі напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить і, певно, його десь тут на валу стріне.

Вона доторкнулась легесенько його плеча.

— Хто це? — спитав Сагайдачний, начеб зі сну прокинувся.

— Не пізнаєш мене, пане Конашевичу? — питала тихим вогким дрижачим голосом.

— А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не відпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

— Не спиться мені чогось. Думки роєм по голові літають, в нашій комірчині чогось душно, та й вийшла погуляти на свіжому повітрі серед такої чарівної ночі.

— Гарна ніч для таких, у кого нема на голові турботи. А кому треба про все думати і пам’ятати, то однаково йому, чи на світі соловейчики щебечуть, чи громи б’ють…

— Я се, бачу, пане Конашевичу, і відчуваю, яка відповідальність на твоїй голові, які турботи про себе і про других. Та годі так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, відпочити і звернути їм до чогось кращого, гарнішого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собі знаю. Коли мене вирвали поганці з-посеред домашнього вогнища від тата і мами, то мені здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене між турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб відігнати від себе ті страшні думки мимо мого страшного окруження, котре мені безвпинно мою гірку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, і я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надію, що Господь змилується наді мною, вислухає мої молитви і мене з неволі визволить. Воно так і сталося. І я дякую за це божій матері. І за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпінням зробити край. Таке покінчення моїх мук оставила я на останок, і воно добре сталося.

— А хто, панночко, твої батьки?