Сагайдачний вийняв папір і показав нарис дороги, якою їхали, з наміченими місцевостями, горами, річками і нарис розположення Кафи та пристані над морем.

— Коли ж вашмосць це робив?

— Тоді, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам’яті. Я навчивсь запам’ятовувати подробиці, котрі бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла від нього очей відвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати і радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка пані Дзюбінська кілька разів упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловіком та ще з козаком. Та це нічого не помагало, панна лише плечима здвигала:

— Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Іскрою проводили тій валці. Вони вибирали на нічліг і постої місця над водою, де було доволі зеленої паші.

Сагайдачний ділив усіх на партії, котрі мали вночі сторожити. Для жінок розіп’яли шатро, всі інші спали на траві на кожухах.

Саме переїздили околиці, де ногайці випасали свої стада коней. Частенько стрічали по кілька татарських конюхів, котрі боялися озброєних людей чіпати. Але вночі треба було пильнуватися і коней держати на припонах.

Пригода з татарами трапилась їм зараз при третім нічлігу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав і заснув.

Татари підкралися під обоз, повідпинали коней та втекли в степ.

В обозі почувся тупіт втікаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним — Іскра. Вони зараз пізнали, в чому діло, що їх підійшли непрохані гості.

— Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…

А вартовий спав, мов неживий у тяжкій замороці.

Сагайдачний копнув його ногою з досади.

— Вашмосць, спиш? Тепер підемо пішки, а ти нестимеш наші клунки… От вартовий, матері твоїй ковінька! Коли б мені таке козак зробив, я б його приказав розстріляти… Тьфу! А то — баба, перина! — Сагайдачний став далі лаяти шпетними словами. Шляхтич підвівся з землі і дививсь заспаними очима, не розуміючи, що з ним.

На те прибіг Пшилуцький.

— Не гримай на нього, вашмосць, він зачадів від спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…

— То чому мені того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не відшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сідла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припізниться. — В обозі настала метушня. Кожний проклинав і лаяв злодіїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стільки дороги волочитись пішки…

Сагайдачний, покинувши ляхів, став нараджуватися з Іскрою і запорожцями. В обозі осталось всього четверо коней…

Стало на тім, що як лише розвидніється, піде Іскра з двома товаришами за слідом. Треба було конечно коней відшукати або роздобути.

Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другі докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цілий тиждень.

Як лише розвиднілося, поїхав Іскра з козаками слідом і пропав у степу.

Всі були в лихім настрою духа. Посідали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небі не було ні одного облачка… Сонце піднялось на обрії і страшно жарило. Жінки скрилися під шатро.

Козаки полягали на кожухах і куняли. Шляхтичі проходжались мовчки. Сагайдачний сидів на сідлі і курив люльку. Одна Анна не втратила бадьорості.

— Чого ви всі понадувались, мов сови в полудне? І що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо і це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нікому би і не приснилося, і все буде гаразд. — Вона поглянула на Сагайдачного і заспівала пісеньку, та пішла у траву квітки збирати.

— Панночко, — говорив Сагайдачний, — дайте-но спокій сій роботі по траві, а то ще гадюку замість квітки знайдете, а тоді нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте і не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, і гадюка тоді дуже злюча буває. Не можна вам і на траві сідати. Коли утомились, так сідайте на сідло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не піде…

Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного і каже:

— Спасибі за осторогу, але співати мені можна? Піснею чей же гадюки не прикличу?

Сагайдачний усміхнувся:

— Співайте здорові! Хіба би між степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казці говориться. Отоді він, певно, на вашу любу пісеньку зва-биться, відзискає свою прежню постать, ну і тоді запрошуйте нас всіх на весілля.

— Спасибі за царевича, — каже Анна, кланяючись, — зависокі пороги на мої ноги.

Тепер заспівала Анна своїм срібним голоском українську пісеньку, аж степова птиця у траві замовкла.

Сагайдачний узяв рушницю на плече і каже до Пшилуцького:

— Я ненадовго відходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте мені знати стрілом.