— Спасибі вашмосці! — каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. — Такі слова чую перший раз від польського шляхтича.

— Були такі, що погнівались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стільки мудрості, що повний живіт і розкішне життя, котрі лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-підданця послідню каплю крові виссати, а все тільки для своїх розкошів і вигоди — а такі, як вашмосць, щоб на камені родились. А тоді Польща, наша спільна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усі визволенні були тої самої думки. Вони мали нагоду в часі своєї неволі придивитись усьому гаразд. Турків і татар вони ненавиділи від серця.

— Вашмосць, ще усіх тих панів в козацтво звербуєш… — каже, сміючись, пан Пшилуцький, — але жарт набік, та ви, мосці панове, не виговоріться часом, що вони запорожці, бо татари пірвали б у куски, і нам попри це дісталось би…

— Так довго мовчіть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нічого нам боятися, — докинув Сагайдачний.

Як тільки визволенцям нагадали за Перекоп, то всі заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стільки лиха натерпілись, та ще й тепер не почували себе зовсім безпечними. Тої самої думки були усі.

Сагайдачний пішов до запорожців, подбав про все, чого їм було треба, і шепнув, щоб були назавтра раненько готові в дорогу. Цю ніч треба було тут переночувати. Сагайдачний пішов з Іскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони поміркували, що на них стали звертати своє око турецькі заптії. Іскра взяв зараз Сагайдачного під руку і завернув у господу.

— Ми вже під оком заптіїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.

Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усіх. Розплатились, купили ще п’ятеро коней з сідлами і поїхали. В городі було ще тихо і пусто, і ніхто за ними не дивився.

Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околиці так, як першого разу.

В Перекопі треба було знову поклонитися мурзі. Він дуже зрадів, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволі, а вже панну Анну то трохи не з’їв очима.

— Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанів-козаків знищила, бо вони у всьому винуваті. Вони зачіпають нас, татар, а ми відплачуємося за нашу кривду.

— Ми постараємося розбити Січ, — говорив врочисто Іскра, кладучи руку на серце.

— Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всіх переведемо у сирівцях до Кафи, на базар… Вже, як ви від’їхали, прийшла сюди вістка, що ті розбишаки нам на Очаків напали і пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його піймав в свої руки… Він і під Варною накоїв нам багато лиха…

— Як він був під Варною, то там, певно, і загинув, коли війська падишаха козаків розгромили, як ми це чули з уст вашої милості. В такім разі він не міг бути під Очаковом, — каже Сагайдачний.

— Він один міг втекти і тепер помстився…

Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був між ними. Всі мимоволі на нього оглянулися. Тоді Сагайдачний каже до Іскри:

— Перекажи його милості, що я Сагайдачного знаю лично і обіцяю доставити його живого. Лише поспитай, скільки я за нього дістану.

Іскра переповів це мурзі, через що відразу затерлося збентеження у поляків. Мурза дуже зрадів:

— Невже ж ти його знаєш?

— Так, знаю добре, і він мені, певно, повірить. Зайду його хитрощами, що і нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милість, його цінуєш.

— За нього дам тисячу цехінів, — каже мурза.

— Ваша милість, замало його цінуєш. Але грошей я не візьму, а зроблю се для приязні вашої милості до мене. Вона мені більше варта, чим усі скарби Криму.

Сагайдачний поклав руку на серце і підвів очі вгору. Це дуже подобалось мурзі. Він простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собі, що коли б він справді дістав в свої руки того козацького шайтана і повів його ханові, тоді він піде в ласці дуже високо…

— За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, і можеш хоч би щоднини їздити свобідно з викупом у Крим за бранцями, а ніякої перепони тобі не буде.

Усім хотілось сміятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обійшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

— Що собі, вашмосць, думав, обіцяючи таке тому засаленому мурзі?

— Те що казав, так і думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тоді сіпну його за ту миршаву борідку і скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пізнай мене".

— Невже ж справді козаки задумують напасти на Крим?

— А як вашмосці здавалося? Хіба ж я товкся сюди і наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цікавості, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати різати собі душу їхнім плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене ціла дорога в кишені.