— Я винуватий, ваша милість, остільки, що тоді занедужав і повірив моїм підчиненим переїзду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нині прикажу їх повішати.

— Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська через те недбальство. Обов’язком коменданта є наглядати підвладних, і недуга його не виправдає. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на невірних помстити, і сюди трудитися, ваша милість, пригадати його обов’язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранці відпливаємо.

— Слава хай буде вашій милості, — говорив паша, кланяючись. — Ваше славне імення буде виписане пламенними буквами у сьомому небі пророка, а на землі останеться вічна дяка вашій милості від усього мусульманського світу.

— Подяка належиться Аллахові, не мені, але, ваша милість, не заговорюй і будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постаті шовкового шнурочка.

Ібрагім устав і хотів відходити. Тоді паша заступив йому дорогу і впав ниць на землю, повзучи до його ніг.

— Не губи мене, ваша милість, повік за тебе молитись буду.

— Молитись — то я сам буду за себе. Молитви негодяїв Аллах не приймає. Мені того мало, а вашій милості грозить шнурок…

Паша став стогнати і дрижав, мов у лихорадці.

— Я винагороджу всі труди вашої милості, лише не губи мене, а рятуй… я скажу по-нашому: скільки твої труди цінуєш?

— Скільки твоє життя варте?

— Тисячу цехінів дам зараз, — каже паша, підводячи очі вгору.

— Мало ти цінуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я ціную його на п’ятнадцять тисяч.

Паша застогнав.

— Не маю стільки. Моя позиція тут не така світла, якби се здавалося.

— Не говори! Те, що ти річно недоплатиш своїм підвладним урядникам Високої Порти та жовнірам, приносить тобі гарний дохід. Козаки тобі також досить під-платили, заки ти заплющив очі, як перекрадалися…

— Нічого! Хай мене Аллах вб’є, коли брешу…

— То твоє діло, а мені таки п’ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кілька днів помандрувати до геджени. Ти подумай, що ці гроші не підуть для мене. Треба і великому візирові, і султанським достойникам чимало перекинути, щоб діло зам’яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нічого не робиться.

— Не можу стільки, — стогнав паша.

— То надійся шовкового шнурочка. Він такий ніжненький, що шиї тобі не подряпає.

— Змилуйся, не губи мене, дам десять…

— Ні одного менше, я знаю, хто скільки вартий, знаю наших людей.

— Дам дванадцять…

— Торгуєшся, мов за козу на базарі. Або давай зараз, а ні, то тебе беру на корабель, — говорив потурнак грізно,

— Аллах, хай буде мені ласкавий, — простогнав паша, встаючи з землі. Узяв ключ і пішов до скрині, що тут стояла, і став вибирати гроші з мішечками.

Ібрагім прикликав одного з своїх людей і приказав по-турецьки перечислити гроші та винести на корабель.

— Це його милість дає до Високої Порти зібрану дань; берегти мені цього скарбу добре, — каже Ібрагім до переодягнених козаків.

Козак вклонився по-турецькому і мовчки вийшов з грішми.

— От бачиш, що можеш, — каже Ібрагім, як козак відійшов. — Коби лише добра воля. З тими грішми прийдеться мені легше твоє діло в Царгороді придавити. Моє слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам звіт, що я тебе на підмогу зовсім не кликав.

Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на місці, а піти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним ділом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю від бранців, що на Варну пішли майже всі козацькі сили. На Січі осталось трохи. Тепер найкраща пора піти Дніпровим лиманом на Січ і задавити решту. До помочі прикличу татар. Висилаю зараз гінця до перекопського мурзи, щоб зібрав усі сили, які має, і йшов до мене. А коли Аллах допоможе мені у цьому благородному ділі, — потурнак підвів очі вгору і так завернув, що аж білки попідходили, — тоді не мине мене ласка падишаха і візирство.

Паша дививсь на нього з великою злістю і побажав йому зломання шиї на першому ступні.

— Тепер слухай мене, пашо! Давай мені всі твої, судна, які маєш, під мої прикази. Мені треба більшої сили на кожний припадок… Козаки множаться, мов саранча, і не знаю, скільки їх тепер на Січі може бути…

— Я, ваша милість, суден дати не можу, без приказу з Царгорода…

— Ні? — крикнув люто потурнак. — Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але і тебе повезу в кайданах.

— А мої гроші?

— Чи тобі заложило, що не чув, що ті гроші — то дань, яку ти для Великої Порти зібрав і відсилаєш? Я говорив голосно до мого підчиненого, і він це засвідкує, де буде треба, коли б тобі захотілось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш…

Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.

— Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милість, судна, яких тобі треба…

— От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, муніція і добра обслуга… Усе має бути ще сьогодні готове до відпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечні ланцюги з води, щоб завтра не гаятись…