— Добре ти, Марку, справився. Як кораблі порожні — підпалюйте.

Незадовго запалили очаківські кораблі, мов велетенські смолоскипи.

На це все дивився бім-баша, закусуючи губи аж до крові.

— Тепер, бім-башо, коли ти все бачив, сідай у човен і пливи додому, та розкажи усе твоєму дурному паші, що ти бачив, поклонися від козацтва і не забудь переказати те, що я сказав тобі раніше.

Його розв’язали і спустили на човен. Зараз привели і другого турка. Бім-баша не сказав нічого. Схопив у руки весло і помчав долі водою.

Між козацтвом не було радості кінця. Такий похід вкриє їх невмирущою славою на всю Україну. Козаки вигукували і викидали вгору шапками.

Отамана Сагайдачного славили попід небеса.

Позакидали якорі і спочивали на місці. Їх тепер ждала велика тяжка праця — веслувати горі рікою байдаками, нагруженими багатою важкою здобичею. Сагайдачний радів усією душею.

— Веселіться, товариші, — гукнув отаман, — ануте бандуристи!

Козаки, почувши це, дуже зраділи. Вони вже давно не бачили Сагайдачного таким веселим, як тепер.

Сагайдачний не пізнав сам себе. Заволоділо ним одушевлення, захоплення силою козацького війська, коли воно стане впорядковане під сильною рукою. Варна була вихідною точкою його мрій про козацьку славу.

Задзвеніла бандура, і заспівав його сильний голос думу про похід на Варну, яку у цю хвилю складав відразу. Байдаки обсіли отаманську галеру, начеб бджоли матку в часі рійки.

Пісня лунала по Дніпровому лиману:

Ой в неділеньку та пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з річки-невелички?
Біжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалів,
Півсоткою із гармати
Стали її добувати,
Стали турки нарікати,
Тую річку проклинати,
Бодай річка висихала,
Що нас, турків, в себе взяла.
Була Варна здавна славна.
Славнішії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.

ІІІ

Був гарний погідний день, чисте голубе небо, ні одної хмарки. Було рано. Ясне сонце лиш що піднялось на обрії. Легенька мряка простягалася над водою Дніпра-Словутиці. На Великій Хортиці зеленів ліс, а в ньому щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася різноколірним цвітом. По болоті проходжались поважні довгоногі бузьки, а вгорі скиглила чайка, відводячи хитрощами свого ворога від немічних своїх діток. Під небесами високо співав свою одноманітну пісеньку жайворонок. В траві перекликались перепелиці. Бджола бриніла по цвітах, збираючи для себе, що найшла пригожого. Повітря було чисте і свіже. Усім було весело.

На Січі всі від раннього-рана прочували щось добре, радісне.

Ось-ось, сьогодні, наспіє якась добра вістка про тих, що їх Січ-мати у похід відправила в далекий турецький світ ширити славу християнського козацького низового лицарства…

З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила від нього жодна вістка. Коли б похід не повівся, то вернув би хтось звістити нещастя. Хіба ж усі не пропали.

Аж тої погідної гарної днини рано почувся далеко внизу Дніпра гарматний постріл, за ним другий, третій. Ізгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.

— Гей, братики! Та це хіба наші вертають.

Хтось побіг на дзвіницю і вдарив у дзвони. По Січі пролетів блискавкою веселий гомін: наші вертають!

Усе заворушилося. Кожний кидав роботу і біг на січовий вал. А дехто на радощах забувся і біг з тим, що держав у руках: той — з сокирою, той — з молотом, цей — з рушницею. Січові вали вкрились людьми, мов мурашками. Усі видивляли очі вниз Дніпра. Дехто повилазив на баню церкви.

Аж ось показалися на Дніпрі байдаки. Помітили їх ті, що були на церковній бані.

— Вертають, справді вертають. Пливуть і турецькі галери…

Вони плили рядком одна за одною.

Козаки вигукували і викидали вгору шапками. Тепер вже ніхто не сумнівався, що вертали з побідою.

На валах стали стріляти з гармат на привітання.

Вийшов кошовий батько з булавою під бунчуками з старшиною, вийшов січовий піп з процесією.

— Слава нашим лицарям!

— Побіда! — гукали з байдаків. — Турки дістали доброго чосу, що попам’ятають…

— Де отаман? — питали.

— Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.

— А Жук?

— Поліг, сердега, царство йому небесне.

Надплили і галери. На помості отамана маяв малиновий козацький прапор. Побіч нього стояв Сагайдачний із старшиною. Тут стояла січова музика. Бриніли бандури, дзвонили решета, свистіли свистілки.

— Слава Сагайдачному! — гукали з усіх сторін. Коли трохи стишилося, заспівав січовий піп:

— З нами Бог, розумійте язици і покоряйтеся, яко з нами Бог.

Зараз підхопили пісню дячки, а за ними увесь народ, познімавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву і дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькі бранці впали на колінки, хрестилися дніпровою водою і плакали з радощів, що знову вернулися на ясні зорі, на чисті води, у край веселий.