— Ти не лякайся, Дем’янку, коли побачиш мого татка, — казав він, женучи машину межівником. — Мій тато — Велетень, але дуже добрий. Він тебе полюбить.
Довго вони їхали. Дем’янко встиг розповісти про свої пригоди. Нарешті попереду засяяли на сонці дахи височенного будинку. Садок, що розкинувся навколо нього, здавався дуже низькорослим.
— У цьому будинку ми живемо, — сказав Живчик. — А ота довжелезна будівля із скляним дахом — то майстерня. Там тато працює.
Живчик запросив Дем’янка до своєї кімнати.
— Гарно в тебе, — зрадів Дем’янко. — А книжок скільки!
— От і будемо жити тут разом, — сказав Живчик. — Згода?
— Згода!
Живчик і Дем’янко жили весело, дружно. І кроку не могли ступити одне без одного — куди Живчик, ту-ди й Дем’янко.
А одного разу Дем’янко попросив Живчика повести його до майстерні. Той охоче погодився.
Ох, яка ж вона велетенська, ця майстерня! Дем’янко побачив, що будівля має безліч воріт і з кожних щось виїжджає. Живчик розповів йому, що то таке. З одних воріт сунуть електропоїзди, з інших — автомаши-ни, а там далі — трактори, комбайни, літаки. Отут Дем’янко побачив і ракету. її везли на довжелезному візку. Живчик пояснив, що за допомогою цих ракет запускають штучні супутники. Так он які ракети! І зовсім вони не для того, щоб добиратися до Палацу науки!..
Зайшли всередину. Ой леле! Дем’янко став як укопаний.
Посеред майстерні, біля важкого ковадла стоїть величезний чоловік. Руки в нього, видно, дужі-дужі, бо тримають важелезного молота. Велетень розмахує тим молотом, наче іграшкою, б’є по ковадлу.
Г-гух! Г-гех!
Дзвенить метал, іскри снопом віються.
Г-гух! Г-гех!
Довго стояли друзі, все дивилися, як працює Велетень.
Та ось він їх помітив, усміхнувся привітно. Докінчив якусь складну машину, і вона посунула до виходу. Велетень подивився на годинника, поклав молота й підійшов до хлопчиків. Нахилився, обережно взяв Дем’янка, поставив на долоню і підняв угору, підніс до свого обличчя.
— А що, малюк, як діла? — Велетень придивився до Дем’янка. — Ти хто, звідкіля?
— Це, тату, Дем’янко Дерев’янко, — пояснив Живчик. І тут же розповів про Дем’янка і про його мрію стати справжньою людиною.
— Що ж ти робиш, щоб твоя мрія збулася? — спитав Велетень. Він намагався говорити якомога тихіше, та однаково голос його гуркотів, наче грім.
Дем’янко став розказувати, як він робив добро:
— Я допоміг бідному Вовкові зустрітися з Вівцею, допоміг Котові врятувати рибу, щоб не потопилася, підклав конаючому вогневі сухого ломаччя…
— Ох і дивак же ти! — похитав головою Велетень. — Якщо ти й далі робитимеш таке “добро”, то багато лиха накоїш!
— А чому? — здивувався Дем’янко.
— Вертай у ліс і побачиш, що ти накоїв, — порадив Велетень.
Велетень поставив дерев’яного хлопчика додолу, поруч із своїм сином, а сам знову взявся за молот.
— Ну, тоді підвези мене назад до лісу, — попросив Дем’янко свого нового друга.
Він перебирав у пам’яті свої вчинки, і ніяк не міг здогадатися, що ж він не так зробив.
Швидко мчить Дем’янко разом із своїм товаришем. Обабіч дороги стіною стоїть золота пшениця, важке колосся хилиться до землі… А вдалині вже синіє густий ліс.
СЛОН ТУП-ГУП
Крокує Дем’янко лісовою стежкою, посвистує та замашною лозиною цьвохкає. Коли це чує — щось йо-му назустріч іде та так гупає, що аж земля двигтить. Зашелестіли кущі, і ось бачить наш хлопчик — просто на нього суне якась жива гора! Придивився — великі вуха ворушаться сюди-туди, аж вітер здіймається: маленькі очі уважно дивляться вперед, а замість носа довжелезний хобот аж до землі теліпається.
Дем’янко став на стежці, взявся в боки:
— Заждіть, дядьку!
— Насамперед треба вітатися, нечемний ти хлопчиську, — лагідно сказала тварина і, легенько вхопивши Дем’янка хоботом, посадила собі на шию — коло вуха. Не зупиняючись, потупала далі. — Я слон Туп-Гуп. Чув про мене?
— Добрий день, дядьку Слон, добрий день! — загукав Дем’янко і вхопився за Слонове вухо, щоб не впа-сти.
— Ну, здоров був.
— А скажіть, чи ви часом не з мухи зроблені?
— Що таке? — перепитав Слон і затрясся од сміху.
Слони, бачте, реготати не вміють, а коли їм дуже смішно, то їх тіпає.
— Та це мені муха Росяниця казала, що мудрий Сич збирався з мух робити слонів.
Нічого не відповів Слон, тільки знову затіпало його так, що Дем’янко мало не впав.
— Не слухай дурниць, — нарешті спромігся промовити Слон. — Отакі Сичі та Росяниці тільки голови затуманюють. Я споконвіку Слоном був… А бачиш, яких я хижаків наловив?
Тільки тепер Дем’янко обернувся назад і побачив на Слоновій спині дві клітки. В одній сидів Лис Мики-та, його Лисиця, Мицько й Міна, в другій — Вовчисько.
— О, та тут є й мої знайомі! — вигукнув Дем’янко. — За що ж це їх у клітку посадили?
Не встиг і слова промовити Слон, як заскавчав Лис:
— Дем’яночку, любий!.. Оце ж така напасть — видумали, ніби ми полювали на Черепаху, а того не віда-ють, як важко впоратися з нею… Тьху! Що я мелю?! Я сном і духом не знаю… Виручи, Дем’яночку, відчини клітку. І те неправда, що наші морди в курячому пушку, їй-богу, кожного разу, ото як поласуєш курочкою чи півником, то таки ж і морду лапами вмиєш. Який там може бути пух? Тьху! Що я верзу! Ми ж приятелювали з ними!..