Уранці, коли сонячні промені визолотили гори, пронизали ліс, Дем’янко весело схопився, промив росою свої лінзи і пішов далі, мугикаючи щось собі під ніс.
Та ось раптом почув якийсь гомін і став наче вкопаний: він знов опинився біля тих сосен, де вчора впала Ведмедиха. Видно, заблукав звечора між деревами.
Але що тут відбувається? Стоять два вухаті молоді зайці з пов’язками на лапах, начебто на варті, біля Не-їжмедихи порається Борсук у білому халаті й чепчику — швидка допомога. Тут же товчуться Ведмежата. Узд-рівши Дем’янка, вони закричали в один голос:
— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!
Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.
— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.
— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.
— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.
— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…
— Ходім, ходім, там розберемося.
Що було робити Дем’янкові? Зайченки дуже прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.
Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’яний будинок, оздоб-лений різьбою. Дашок ганку підтримували чотири красиво обточені соснові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.
— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.
— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.
На дверях будинку сяяла золотом пластинка з консервної бляшанки. А на ній напис:
БУРИДАНОВИЧ
Приймає завтра
Старший Зайченко прочинив двері, зазирнув і поспитав:
— Можна сьогодні?
— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.
— Побачили, спіймали, привели!
— Що-що?
— Хулігана, кажу, привели, спіймали, побачили!
— А-а… Давайте його сюди.
Зайченки пропустили Дем’янка всередину.
За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Мор-да йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.
— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.
— Хіба ви мене спіймали? Я сам…
— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим ча-сом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.
Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.
— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…
— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.
Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.
— Ну, признавайся, злочинцю…
— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:
— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки дово-див, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?
— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.
— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.
— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!
— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?
Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?
Тим часом повернулися Зайченки.
— Привели Вовка? — спитав Буриданович.
— Та ми йому сказали…
— А він що?
— Та не розчули, бо далеко було!
— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…
— Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…
Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:
— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.
Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…
— От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, серде-шний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.
— Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив: