Ось уже й люк у диску видніється — сизувата пляма на золотавому тлі…

А глибунці наздоганяють.

Дем’янко відчайдушно гребе руками й ногами, але з кожною секундою вони все ближче й ближче. їхня швидкість наростає, а Дем’янко рухається все повільніше, наче сама вода намагається затримати його.

“Баласт! — промайнула в Дєм’янка думка. — Це баласт мене затримує! До того ж і я в отворі можу за-стряти…”

Скинув ранець з камінням і одразу шугнув угору.

Проскочив люк. Тепер якби встигнути до ущелини… 0, коли б вискочити з цього яскравого Ока! Може б, сховався у підводних гаях…

Певно, глибунці подумали, що ранець — то складова частина механізмика і на якийсь час затрималися біля нього. Але ненадовго. Пропливаючи між рожевими скелями, Дем’янко оглянувся — наздоганяють!

Добре знав: упіймають, то розберуть, а складати ж не вміють та навіть і не пробуватимуть. А хіба можна щось пояснити Узу? Він же навіть думки не припускає, що під сонцем вигріваються материки, що там гуляють вітри…

Ой, леле, глибунці вже близько! П’ятеро найпрудкіших вирвались наперед, ось-ось схоплять…

Ну, що робити Дем’янкові? Невже пропадати?

І тут Дем’янко згадав про ті коштовні камені, які дали йому друзі-глибунці. Хоч і шкода їх кидати — це ж глибоководні сувеніри, — та нічого не вдієш, вони тягнуть на дно…

Один по одному вийняв сяючі мінерали. Наче вогні спалахнули у товщі Океану — червоний, синій, зеле-ний… Сяйнули та й погасли в глибині, а Дем’янка так і підкинуло вгору!

Глибунці почали відставати. Мабуть, в такі високі шари їм і підійматися не можна.

Дем’янко подивився вниз — глибунців уже не було, певне, вернулись.

Врятувався!

***

Довго блукав Дем’янко у товщі Океану, — може, тиждень чи більше — аж поки таки знайшов підводне узгір’я, де працювали акванавти. Наш мандрівник дуже зрадів, побачивши їхній глибоководний апарат, яскраво пофарбований у біле й червоне. Наче якась казкова голова приглядалась до Океану своїми очима…

Дем’янко розповів акванавтам про Океанове Око, про глибунців і їхнього Узу. Нічого не втаїв, навіть то-го, що був злякався, коли переслідувачі мало не впіймали його. І про яскраві мінерали…

— Ох, ти ж і вигадник, Дем’янку! — сміялися акванавти. Вони не повірили жодному його слову.

— Ну, що ж, — сказав Дем’янко, — колись і самі побачите. А я вже бачив! — Потім занепокоєно спитав: — А ви маєте зв’язок з поверхнею?

— Звичайно, маємо.

— Дозвольте мені викликати Непитайлівку. Хочу розповісти Андрійкові про свої пригоди, а то він там, напевне, хвилюється…

Акванавт провів Дем’янка до кабіни, в якій був відеофон, і наш електронний хлопчик почав викликати рідну Непитайлівку.

Як тільки на екрані з’явилось Андрійкове обличчя, Дем’янко на радощах заспівав свою пісеньку:

Я хлопчик дерев’яний,
Я електронний хлопчик,
Мене Дем’янком звати,
Ви маєте це знать.
Я хочу, як людина,
Робить добро, буть смілим,
Науки таємниці
До краю всі пізнать.

— Ой, Дем’яночку! — вигукнув Андрійко. — Звідки це ти говориш?

І Дем’янко почав розповідати йому про свої пригоди…

1968