Як тільки стемніло, Дем’янко виліз із дупла і спустився на землю. А там вибрався на стежку й прудко подався геть.
ЗУСТРІЧ З ВОВКОМ, КОТОМ І ВОГНЕМ
Сонце було вже над обрієм, коли він вийшов на узлісся. Бачить, а за кущем лежить Сірий Вовк. Поклав морду на лапи, висолопив язика і жадібно дивиться на долину. Боки йому позападали, аж ребра видно. А в до-лині в загороді вівці мекають — багато їх там, ціла отара. їх стережуть здоровенні Пси. Одна Овечка вийшла з загороди в долину і поскубує собі травичку. Отож на неї і дивиться Сірий Вовчище. Не помітив навіть, як до нього Дем’янко підійшов.
— Здрастуйте, дядьку!
Вовк як не схопиться з переляку. Спіткнувся та мордою в землю — тиць! А тоді зиркнув, побачив де-рев’яного хлопчика, забурчав :
— А бодай тебе, отак налякав.
Дем’янко засміявся й каже:
— Дядьку Вовче, що ви оце тут пильнуєте? Може, я вам у пригоді стану? Я, бачте, хочу робити добро.
— Добр-ро? — вишкірив зуби Вовк.
— Так-так, — запевнив його Дем’янко. — Добро.
— Ну, тоді ось що, хлопче, допоможи мені в одному ділі.
— Охоче! — вигукнув Дем’янко.
— Бачиш он ту Вівцю, що пасеться в долині?
— Бачу, — сказав Дем’янко.
— Вона боржниця моя, а боргу не віддає. Побачить мене — відразу до Псів тікає…
— Так я їй зараз скажу, щоб віддала!
— Еге, ти її не знаєш, хлопчику! Краще нічого не кажи, а піди та приведи сюди. Я сам тут з нею побала-каю.
— Добре! — сказав Дем’янко і побіг.
Що він там говорив Овечці — здалеку не чути було, але дивиться Вовчище: веде! Ідуть собі лісом та лю-бенько розмовляють. Підходять. Як побачила Овечка Вовка — вся затремтіла, жалібно замекала.
— Бач яка! — заклацав зубами Вовк. — Ще й мекає. Ану цить. Мою траву в долині їсть, а набутком сво-їм поділитись не хоче! Ходім, ходім, я з тобою побалакаю!
Вовк ухопив бідолашну Овечку зубами за вухо та й потяг у ліс. А Дем’янко, підстрибуючи, побіг собі далі. Радий, бо думав, що зробив добре діло.
Проминув долину, перейшов перелісок. Дивиться — синіє ставок, а біля нього сидить Кіт і лапою сльози втирає. Такий здоровенний Котисько — і рюмсає! Дем’янко підійшов до нього.
— Чого плачеш, Котику?
— Як же мені не плакати, ня-а-ав… Риба топиться у воді, пропадає, треба спустити воду, а я не подужаю підняти ось заставки. Може, спробуємо вдвох? Зроби добре діло, бо загине риба, ня-у-у…
— Охоче допоможу! Адже я вирішив робити добрі діла.
Підійшли вони до греблі, Дем’янко як наліг, як натиснув — заставка так і піднялася. Тепер вода з шумом ринула в прохід. Кіт аж засміявся. Вода вибігає, а рибу сітка затримує, що перед заставкою стоїть. Ходить він понад ставком, потирає лапи, розгладжує вуса:
— Молодець, хлопчику, допоміг!
Дем’янко аж підскочив з радощів, попрощався з Котом і подався далі.
Сонце торкнулося вечірнього пруга, а там і сховалося в травах.
Іде Дем’янко, дивиться — посеред луків сизий димок в’ється. Підійшов ближче, бачить — згасле багаття. З-під попелу блимнуло червоне око, знесилений Вогонь прохрипів :
— Допоможи мені, хлопчику… Помираю без їжі… Підклади сухої травички чи ломаччя, щоб я міг до лі-су дістатися…
— Гаразд, дядьку Вогонь! — гукнув Дем’янко.
Кинувся назбирав сухого галуззя й поклав його валком аж до густого лісу. Вихопився гострий вогняний язик, лизнув дрівця і загоготів од задоволення.
— Смачно! Ох і смачно! Го-го-го-го-го…
Вогонь жадібно пожирав гіллячки, наближаючись до лісу. А Дем’янко дивився і радів, бо думав, що й цього разу зробив добро.
І побіг далі.
Тим часом стемніло. Тільки позаду видно було яскраві спалахи — то Вогонь порався на узліссі.
ХЛОПЧИК ЖИВЧИК
На ранок Дем’янко перейшов ліс, подивився — перед ним розіслалося безмежне поле пшениці. Вона сто-яла суцільною стіною. Вусаті колоски звисали донизу.
Раптом бачить Дем’янко — понад колоссям пливе чиясь голова. Все ближче й ближче. Можна вже роз-гледіти обличчя — воно привітно усміхається. Що за дивина?
Та ось ще хвилина, і з пшениці виїхав на велосипеді білявий хлопчик.
— Доброго ранку! — гукнув він Дем’янкові.
— Доброго ранку.
Хлопчик скочив з велосипеда, підійшов, придивляється.
— Ти хто? — питає.
— Я Дем’янко Дерев’янко! Електронний хлопчик.
— Он воно що! А я було подумав, що зустрів Буратіно, — так на нього схожий!
— А ти хіба не схожий на інших хлопчиків? — спитав Дем’янко. — Схожий, правда? Але не такий самі-сінький. Оце я тебе побачив раз і вже де завгодно впізнаю!
— Тепер і я тебе впізнаю, — сказав хлопчик, придивляючись до Дем’янка. — Ти хоч і схожий на Бураті-но, але якийсь не такий, інакший… Давай дружити!
— Охоче!
Дем’янко простягнув хлопчикові дерев’яну руку. Той потис її своїми теплими пальцями.
— А тебе як звати, друже? — спитав Дем’янко.
— Звуть мене Живчик, тобто жвавий хлопчик.
А далі Живчик посадив Дем’янка на раму велосипеда й повіз до свого батька.