Про УКРЛІТ.ORG

ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, або ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА

C. 20

Бережний Василь Павлович

Твори Бережного
Скачати текст твору: txt (294 КБ) pdf (263 КБ)

Calibri

-A A A+

Живчик скочив з тракторця, взявся в боки, задер голову і гукає:

— Так що — Непитайлівка?

— Непитайлівка! — відповідає Дем’янко, метляючись на гілляці. — Непитайлівка Невідомого району! Непитайлівка, Непитайлівка…

Живчик розсміявся.

— Ану тебе! — махнув він рукою. — І як я міг розсердитись? Я й забув, що ти робот. Ти вже мені ви-бач… У тебе щось там заскочило. Тому ти й повторюєш одне й те ж саме, наче зіпсована платівка в радіолі. Та нічого, Дем’янку, я тебе полагоджу! Побіжу по драбину, зніму тебе…

Живчик побіг, а в Дем’янковій голові шугала одна думка: тікати! Скоріше тікати! Живчик ще малий, він навіть не знає, що є таке село — Непитайлівка! То що він там тямить в електронній системі робота? Залізе свої-ми руками в самісінький мозок, що йому зробиш? Розібрати на частини — розбере, а скласти? Та напевне ж не складе! Е, ні, тікай, Дем’янку, поки цілий!

Шарпнувся Дем’янко. Хоч трохи й костюмчика порвав, але таки одчепився й повис на руках. Дивиться, а від будинку вже йде Живчик з драбиною. Роздумувати було ніколи. Дем’янко камінцем гепнув на ріллю. Схо-пився на ноги й кинувся бігти в поле. А там причаївся в густій гіллястій пшениці. Бачив, як Живчик шукав йо-го, чув, як він гукав, але не обізвався.

Журно стало Дем’янкові. Через прикре непорозуміння, він, вважай, втратив друга…

НА ОРБІТІ СУПУТНИКА

Сидів наш Дем’янко у пшениці та все розмірковував, що робити? Куди податися? І так йому закортіло повернутись у свою рідну Непитайлівку! Але де та Непитайлівка? Як до неї дістанешся?

Довго шукав відповіді на таке складне запитання. Навіть не помітив, як підкрався вечір і на небі засвіти-лися зорі-ліхтарики. Схопився. Треба щось робити. Глянув туди, де була майстерня Велетня. А там спалахували то сині, то червоні вогники. З широченних воріт виїжджали на дорогу довжелезні платформи. Он повезли раке-ту, мабуть, запускатимуть, супутника…

В цю мить у Дем’янковій голові блискавицею спалахнула рятівна думка…

Він звівся на ноги і швиденько подався до шляху, вимощеного синіми пластмасовими плитами. А шлях той вів до космодрому.

Що таке космодром, ви ж, певно, знаєте? Це аеродром для ракет. Там яскраво горіли прожектори, Дем’я-нкові спочатку здалося, що туди — рукою подати. Проте довелося тюпати довгенько, І коли він був на місці, височенна ракета вже стояла сторч. І нікого поблизу не було. Мабуть, зараз запускатимуть, і всі люди сховалися в укриття.

“Спізнився! — скрушно подумав Дем’янко. — Хоч би встигнути за щаблі вхопитися!”

Побіг до ракети, а в голові наче молотком вистукує: встигну — не встигну, встигну — не встигну…

Ось уже ракета близько… Дем’янко біжить, мало не падає. А таки добіг! Ухопився за щабель на ракеті, підтягнувся і далі поліз, як по драбині.

Коли це раптом наче грім ударив! Ракета здригнулась, ожила і почала підійматися вгору, все вище й ви-ще… А внизу вирувало полум’я.

Глянув Дем’янко Дерев’янко вниз — усе подаленіло. І космодром, і стрічка шляху, і Велетнева майстер-ня — усе відпливло в далечінь, а потім і зовсім зникло. Внизу були тільки хмари. А згодом і хмар уже не стало видно, — ракета летіла в космічному просторі.

Дем’янко дістався по щаблях аж до кулі з якимись штирками. Лежала вона в заглибині — як зернина в стручку. Ану, скільки штирків? Один, два, три…

Не встиг Дем’янко полічити, як щось клацнуло, штовхнуло знизу й викинуло і кулю-супутника, і його! Викинуло у космічний простір. Здавалося, що ракета завернула кудись убік, а Дем’янко повис із супутником над безоднею.

Що ж сталося?

Це ракета винесла супутника на орбіту і пустила його самостійно подорожувати навколо Землі. Дем’янка також викинуло на орбіту супутника!

— Живчику! — загукав Дем’янко. — Жив-чи-и-ку-у!

Але навіть сам не почув свого голосу. Бо тут, у космічному просторі, нема повітря — значить, і звуків нема. Кричи, хоч лусни, і ніхто тебе не почує.

Що ж робити?

Десь далеко-далеко сяяли зірки… Унизу голубіла велика-велика куля. То — Земля. На ній — люди. І во-ни, безперечно, спостерігають за супутником. І Головань та Рукань теж. Може, хлопці і його помітять, га? Звід-ти, з Землі, він теж, мабуть, блищить, як маленька зірочка… Пролітатиме над Непитайлівкою, і вони побачать його!

Отак Дем’янко Дерев’янко несподівано-негадано став супутником Землі. Земну кулю він облетів за яки-хось півтори години. А на Землі дивувалися: звідки взявся ще один супутник?..

Там, у Непитайлівці, дні змінювались ночами, а Дем’янко все кружляв по своїй орбіті…

ЯК ВИПАДОК ДОПОМІГ ДЕМ’ЯНКОВІ

Спочатку Дем’янко Дерев’янко рахував свої оберти навколо Землі. Та коли дійшов до п’ятдесяти — пе-рестав. Бо йому набридло. Скільки він буде отако кружляти? Мабуть, уже всі й забули про бідолашного Дем’янка… Думка про те, як спуститися на Землю, не давала бідоласі спокою. Чого він тільки не робив: і нога-ми дригав, і руками розмахував, сподіваючись, що це допоможе йому змінити напрям польоту. Але де там! Як летів, так і летить…

Бережний В. П. Повернення «Галактики»: Науково-фантастичні оповідання та повість-казка. - К.: Веселка, 1978. - Серія «Пригоди. Фантастика»
 
 
вгору