— То чого ж ви наносили меду в таке вузьке дупло?

— Бо баг-гато лас-сих до наш-шого меду, — прогула бджола.

Ведмедеві, мабуть, не дуже припала до душі така відповідь, бо він невдоволено чмихнув. А потім мурк-нув:

— А ну, Бджолівно, подивися, хто отам під деревом щойно виспівував…

— А ви злазьте, вуйку, то самі й побачите.

— Бач, яка… — бубонів Ведмідь. — Ну, добре вже, злізу… Бо ж хоч і близько лікоть, та не вкусиш…

Спускатися з дерева Ведмедеві було нелегко. Він обережно перебирав лапами і все позирав униз. Нареш-ті став на землю — спочатку двома задніми, а потів уже всіма чотирма лапами. Гучно зітхнув, а вздрівши Де-м’янка, облизався.

— Ну, то хто ж ти такий? — спитав, як у трубу загув.

— Я — Дем’янко Дерев’янко, електронний хлопчик, — відповів Дем’янко.

— А про бджіл ти що-небудь знаєш?

— Я не вчив. Але я б охоче взявся.

— А “Порадник пасічника” утнеш? — з надією спитав вуйко.

— Я все можу вивчити, — хвалькувато вигукнув Дем’янко. — Один раз прочитаю — і знатиму на-пам’ять!

— Та тут таке діло… — статечно провадив вуйко. — Тільки ж ти, той, не здумай тікати. Бо ми, ведмеді, знаєш, які прудкі? А лапа в мене важка… Еге, так я й кажу —от добре, що ти нагодився, Іванку!

— Це не Йванко, а Дем’янко, — поправила бджола.

— А ти не дзижчи, — огризнувся вуйко, — сам знаю. Так от, Степанку…

Бджолівна одразу ж перебила:

— Це не Степанко, а…

— Та чого ти прискіпуєшся? Наче не однаково — Іванко чи Степанко… Він у мене діловодом буде!

— А які ж він вестиме діла?

— Ого… діла буде багато. Треба взяти на облік усі рої, усі вулики…

— А це з якої речі? — здивувалась Бджолівна.

— А з такої, що я пасічником стану! Увесь наш рід Неїжмедів — природжені пасічники. І я давно мрію доглядати вас, бджіл, обороняти від шершнів, ос і таке інше. А ви за те віддячуватимете мені медком. Тоді вже не доведеться здиратися на дерева та пазурі собі ламати. Носитимете в мою барлогу.

Бджолівна продзижчала щось нерозбірливе, а вуйко повернувся до Дем’янка:

— Так-от, хлопче, як тебе… Данилко, чи що, зараз ходімо до мене та й приступимо. А коли я стану пасі-чником — і тебе медом почастую.

— А мені не треба, — сказав Дем’янко, ледве встигаючи за вуйком. — Я меду не вживаю.

— Не вживаєш меду?! — Вуйко так здивувався, що зупинився і став як укопаний. — Дивак! Та чи є на світі щось смачніше за мед? Мій давній предок так був об’ївся меду, що занедужав. З тих пір нас і прозвали — Неїжмедами. А як його не їсти, коли він такий солодкий!

— Та я зовсім нічого не їм, — сказав Дем’янко. — Я електронний, дерев’яний.

— Ага, ну, це ще краще, — кивнув вуйко, начебто щось тямив у тій електроніці, і рушив стежкою.

Дем’янко йшов слідом, а бджола летіла зигзагами, інколи сідаючи на вершечки кущів.

— Так-от, Бджолівно, — розважливо говорив Ведмідь, — незабаром працюватимемо разом. Складу іс-пит, одержу свідоцтво та й стану пасічником… Ех, мені мед навіть у зимову сплячку сниться. Ми, ведмеді, ду-же цінуємо мед. Якби ти знала, який він запашний та цілющий!

— А ми трохи знаємо про мед, — ущипливо сказала бджола. — Відомо нам і те, що ви до нього ласі.

— А ласі, — погодився вуйко. — Ех, коли б швидше стати господарем усіх пасік! А тобі хіба не радісно, що у вас буде такий пасічник, як я? Побалакай, прошу тебе, з оцим… як його… хлопчиком, щоб він постарався.

— Аякже, поговорю, щоб він постарався, — згодилася бджола.

І тут, сівши на Дем’янкового носа, тихенько звернулася до електронного хлопчика:

— Ми всі чули, що ти, Дем’янку, прагнеш робити добро, от і стань у пригоді нам, бджолам. Вуйко наду-мав стати пасічником і хоче, щоб ти допоміг йому…

— А чого ж, це можна, — погодився Дем’янко.

— Ти тільки так допоможи йому, щоб він на іспитах провалився, щоб не склав!

Дем’янко заперечив:

— Е, ні, я хлопчик правдивий, я так не можу!

— Ну, подумай, Дем’янку, який з Ведмедя пасічник? Він же усі вулики, усі гнізда розорить!

— Я йому поясню, що цього робити не слід, — сказав Дем’янко.

— “Поясню”… Так він тебе й послухає!.. Ну, Дем’яночку…

— Ні, ні, Бджолівно, не просіть мене брехати…

Сумно задзижчала бджола:

— Ой, леле!.. Дурненький ти ще, Дем’янку… Ну, гаразд, я сама поговорю з вуйком…

Довгенько дзижчала бджола ведмедеві на вухо, все давала пораду. Бурий зрадів:

— Купатимусь у меду!

А бджола вела далі:

— Якщо хочете одержати свідоцтво пасічника, то не забудьте ж того, що я казала. Цей Дем’янко хоро-ший, розумний хлопчик, але дивна звичка говорити все навпаки може збити хоч кого з пантелику.

— Тільки не мене! — ревнув Ведмідь. — Це я твердо запам’ятаю: раз він навпаки, то і я буду навпаки, і вийде те, що треба!

Бджолівна чемненько попрощалася з ним та й полетіла до своєї трудової бджолиної сім’ї, а Неїжмед по-вів Дем’янка до теплої берлоги, де в нього був просторий кабінет.

Засадивши електронного хлопця за величезний дубовий окоренок, вуйко загадав прочитати “Порадник пасічника” й написати контрольну роботу — йому, бачте, треба було відіслати її на заочні курси пасічників. А сам посадив свою Ведмедиху на багажник старенького велосипеда та й поїхав у гості до борсуків. По тому, як вправно рулював Неїжмед по стежці поміж деревами, видно було, що він не вперше тримає велосипед у лапах, — мабуть, їздив колись на цирковій арені.