Попереду довгий ряд вінків. Простих, благеньких вінків. З ялинки і польових квітів, перев’язаних червоними биндами. Ті бинди журно спадали долу, мов лишали за собою червону доріжку.

А зараз за трунами — верескливе голосіння запнутої в чорний шарф Фролової і тихенькі, ніби боязкі, схлипування згорбленої і якоїсь напрочуд маленької старої матусі Чернишова.

Понуро й мовчки йшли партійці за трунами. Йшли не рядами, а поплутаним, збитим натовпом.

І не було їм на вустах слів, не було пісень, не було монотонного скавуління похоронного церковного дзвону.

Важко й тихо тупали ноги в поросі і тільки оркестр за прапорами сумними, опалими акордами тужив у жалобному марші. І в тих акордах, як струмки у великій ріці, злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття… І було дивно бачити себе натовпом серед чужих і байдужих старосвітських домів повітових, і були нестерпучі нахабно-цікаві погляди обивателів.

Горобенко бачив це все не одразу. Воно спочатку проходило зором крізь очі, шпорталось у мозку і вже потім лягало липкуватою, тепленькою парою. І тоді було видно: стоять коло воріт ці обивателі і вивалили очі на процесію. Вони не від того щоб послухати духову музику, і їм хочеться добре роздивитись, як ховають по-комуністичному двох забитих.

Їх багато, і натовп партійців серед них — як жменька Колумбових морців на американському суходолі серед тичб дикунів.

І ще видно:

Дехто з них не покидає процесію і вистрибом забігає наперед, щоб побачити комуністичну матір і дружину. Їх дивує маленька, зсохла, як сухе бадилля, матуся Чернишова. Їх, певно, вона навіть розчаровує: адже це звичайна стара мати, як і мільйони інших матерів, що тихо й покірно побиваються за своїми дітьми. Вони незадоволені, і ось двоє якихось уже зовсім близько підійшли до трун і стають навшпиньки, щоб подивитись в обличчя мерців.

Горобенкові видавалось це за образу небіжчиків. Гримнути б щодуху на них, цікавих, розігнати б по їхніх мишачих норах!

Там же попереду, в тих двох трунах, лежать перші жертви останньої сутички партії з ними. Там — Миша Чернишов і Фролов… Це ті найкращі, як казав Зіверт, що їх послала партія на село. Трупи покрито червоною китайкою, і лиць обивателям, на щастя, не видно. Але Горобенко знає, — він бачив ці закривавлені трупи на возах, коли їх привезли до військкомату, — в Чернишова одірване праве вухо й синьо-бордовий басаман через чоло, у Фролова — в одному оці кривава яма, а в другому — жах. Те око востаннє бачило навколо себе тільки ворогів. Запеклих, хижих, розлютованих. На ті лиця неприємно було дивитись, і разом із тим вони вбирали в себе живі очі.

Але ті тортури, ті жахливі муки тіла минули вже, і трупи спокійно лежать у трунах, мов спочивають після важкої праці. І хочеться, щоб не Чернишов лежав тепер там, а ти, і хай плачуть так само сурми і стиха поміж себе перешіптуються прапори… І хай не буде нікого стороннього, нікого чужого. Навіть цих червоноармійців з карроти, що йдуть позаду, — не треба. Хай на цю таємну, величну раду життя і смерті прийдуть тільки свої, тільки ті, що їх злютувала в живий крицевий ланцюг гаряча, молода кров…

Коли процесія наблизилась до кладовищенської брами, підсліпуватий ветхий сторож за звичкою поспішив на дзвіницю привітати мерців дзвонами. Глухо, по-замогильному, на низенькій дерев’яній дзвіниці вдарив дзвін і розтанув між соснами. Потім — другий, тоненький, третій ще тонший, четвертий — дискантова струна і знову — глуха, тягуча октава… Бом… Бем… бім… ді-інь… бо-ом…

Справжні куранти смерті.

Хтось вихопився з натовпу і прожогом побіг зупинити дзвонаря. Мерщій би припинити цей глум над трупами товаришів!

І тоді знову заридали сурми.

Незвичайно і дивно було старому кладовищу прийняти раптом цей великий натовп комуністів з прапорами. І старі, з облізлою фарбою, хрести знітились і ніби ось зараз же пошкандибають геть по своїх чорних закутках. І стрункі молоді сосни застигли здивовані, мов налагодились слухати промови.

Знайоме старе кладовище.

Ті ж самі стежки поміж могилками, тільки тепер вони заросли моріжком і де-не-де — безсмертники.

Безсмертники на кладовищі! Це цікаво збіглося: льох кісток і тіла, що гниє, а над ним — безсмертні квіти!..

Але революція зачепила й кладовище. Розгнузданим мустангом вона пролетіла понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито кам’яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх небіжчиків.

Руїна. Прах.

І це добре. Зруйнувати б усі кладовища, щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут. Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи свідком, чи німим докором… І цей надгробок, що край дороги, він теж відтіля — з того, що поховано в місті. На цьому надгробку напис — Кость його пам’ятає:

Но одна лишь тебя
Не забудет душа —
Твоя мать.
Никогда, никогда.