Кость тихо йшов замислений краєм пішоходу, а за ним силкувався вибитись з-за дерев місяць, щоб котитись собі далі в невідомі небесні вири — без командировки, без клопоту і без думок.

XIX

Чого він прийшов сьогодні до малярської студії — Кость Горобенко і сам не знав. Розуміється ж, не того, що сьогодні вперше студія матиме живу «натуру» і ця натура — голі білогвардійки. Яке Костеві до них діло? Хіба не однаково, як використовують цей білий труд? Чи ці жінки миють по установах підлоги, чи чистять картоплю, чи позуватимуть? Далебі, Костя це зовсім не обходить. Та до того ж це справа юрвідділу, політбюро чи ще кого там. Костеві — однаково. Він просто прийшов перевірити працю студії. Адже ж після її відкриття, після мітингу на відкритті, він ще ні разу не був тут.

Студійці вже посходились. Це переважно червоноармійці місцевої карроти, кілька молодих комсомольських облич і два літніх робітники. Вони розсілись на незручних низеньких шкільних партах, що їх привезли сюди з якоїсь школи, і почали стругати олівці, витягати гумки. Молодцюватий кирпатенький комендант студії Колька Носов, мов школярам, пороздавав студійцям папір, і студія вже налагодилась працювати.

Важкуватий у рухах, давно не голений, брезклий на виду, керівник студії Фіцхелауров зважив за потрібне попередити свою авдиторію.

— Сегодня, товарищи, ми будем рисовать двух женщин. Я попрошу вас работать спокойно (він хотів сказати: «Без всяких там шуток й насмешек», але подивився вбік на Горобенка і, подумавши, виправився), также буду просить не мешать товаришам женщинам нам позировать. Итак, приготовьтесь… Товарищ Носов, пригласите… — звернувся він до коменданта.

Це попередження і якийсь відтінок урочистості в словах Фіцхелаурова не подобались Горобенкові. Робив би вже просто, одразу!

Фіцхелауров пройшовся важкою слоновою ходою перед партами і знову скоса глянув на Горобенка. Він дивився не по-звичайному: спочатку коло кутків очей збігались зморшки (очевидно, під шкірою жваво працювали маленькі м’язи), потім уже автоматично піднімались повіки і з-під них виглядали дві солоденькі родзинки-зіньки. Цей погляд Горобенкові не подобався ще більше. Він подумав: якийсь непевний дуже тип… Відкіля він узявся в цьому місті?

За дверима в сусідній кімнаті метушився, щось комусь пояснюючи, комендант студії Колька Носов. Він приладнав збоку коло тих дверей ширму і, коли за ширмою почулося шарудіння жіночої сукні, легенький тріск кнопок і гапликів, аудиторія нашорошилась і посерйознішала. Лиця всім звузились і навіть трохи зблідли.

І ось з-за ширми в сірому купальному халаті тихо вийшла на поміст жінка. Не зводячи з підлоги очей, бліда, вона ступила кілька кроків і стала. Великий, незграбїшй халат висів на ній, як на хворій. Жінка хвилювалась.

Фіцхелауров поспішно підійшов до неї і чемно подав дзиглика.

— Пажал-ста. Разрешите снять? — Фіцхелауров, не дожидаючи відповіді, приторкнувся до плечей халату, і халат, оголяючи білість грудей, стегон і ніг, упав на підлогу. Жінка здригнула і мимохіть соромливо затулила руками рожеві пуп’янки грудей. Вона боязко глянула на аудиторію, і її щоки зайнялись огнем.

Фіцхелауров занадто чемно, але в тон же час хазяйновито порався коло неї.

— Ваша фамилия — разрешите? Аудиторія прикипіла до парт і не дихала. Жінка ще більше зашарілась і ледве чутно прошепотіла:

— Шигорина…

— Пажал-ста, товарищ Шигорина… Будьте ласковн — голову немножко левее й назад… нет, нет, только немножечко назад. Разрешите я вам поправлю.

Фіцхелауров, як хірург, цупко взявся за жіночі скроні й покрутив. Жінка слухняно вертіла головою.

— Больше подайте грудь… Вот так. Прекрасно. Прекрасно. Будьте любезны — в такой позе.

Фіцхелауров пильно оглянув жіночу позу ще раз і тоді обернувся до парт:

— Начинаем, товарищи! Пажал-ста…

Студійці нерішуче почали малювати. Їхні руки непевно виводили контури гарних плечей, волосся, а жінка вже заспокоїлась і поволі призвичаїлась до своєї пози. Її чорне розпущене волосся, перев’язане позаду стрічкою, важко падало за спину, але одне пасмо одірвалось і лягло на грудях. Жінці це, очевидно, подобалось. Вона крадькома глянула на нього, неначе перевіряла, яке це може справити на глядачів враження, і тоді цікавим, досвідченим оком прожогом пробігла по студійцях.

Фіцхелауров знову підійшов до неї.

— Сколько времени вы сможете так выдержать? Жінка зніяковіла й поспішно відповіла:

— Нет, нет, пожалуйста… Я папрашу атдахнуть, кагда устану.

Фіцхелауров почвалав до парт виправляти студійські вправи. Горобенко присів на стільці під стіною коло плакату. Жінка спинила на ньому чорні цікаві очі, й Горобенкові здалося, ніби вона, злегка кокетуючи, мотнула плечем.

Їх погляди раптом близько зустрілись, і жінка мов опеклась, не витримала, перевела очі на поміст.

Але тепер Горобенко знав уже, чого він прийшов сюди. Сюди треба було прийти. Треба було глянути в ці чорні очі, в саму їх порожню глибінь, щоб зненавидіти. Так — зненавидіти! Тобі, як інтелігентові, Костику, бракувало саме ненависті, тої святої ненависті, без якої нема великої любові. Але тепер вона буде в тебе. Буде! Ось перед тобою ніжна пелюстка реакційної лілеї. Ти пригадуєш її? Вона теж маленький, але виразний, як самоцвіт, уламок з твого минулого. Пам’ятаєш: гусарський полк у цьому ж місті, паради, хвацькі офіцери, бали на Новий рік та Великдень і маскарад на водохреща. Ти того не бачив. Тільки знав про те. Чув. А ось — повітове кіно, де щотри дні буває зміна картин.