Воно, проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з’явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула до дзиглика… Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не помічав її наготи.
Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка вимотувала з самого споду їх зім’ятих в ешелонах революції душ забуті казки давно померлих бабусь про королівен, тридев’яті царства, жар-птицю…
Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола.
Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи.
Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж.
Ця краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!
Було тужно дивитись на цю гордовиту, незламну красу. І було кривдно і боляче…
Фіцхелауров не важився порушати цієї набряклої тиші. Він навшпиньки ходив помалу перед партами і не вдавався до студійців. Тільки на зворотах він нишком, як кишеньковий злодій, глипав на натурницю й думав: «Вот бы с кого рисовать боярыню Морозову. Потрясительно редкостньїй зкземпляр!»
Горобенко почував себе зле. З його місця добре було видно її анфас і тверді, трохи вогкі очі. Ще коли вона ступила на поміст, він подумав: вона йде, як на ешафот. Так ішли, мабуть, за французької революції найкращі останні згустки прогнилої аристократичної крові під гільйотину. Це запеклий ворог. Завтра, коли б повернулись їхні, ця тендітна рука з прозорими блакитними жилками владно показала б цим студійцям дорогу до шибениці; ці ніжні пальці стискали б парасольку, виколупуючи очі полоненого. І ці великі глибокі очі тоді б уже напевно засміялись. О, вони засміялись би! Але якби ж то!..
Горобенко зловтішне дивився на натурницю, але було разом із тим неприємно, щось гризло в грудях, щось заважало Горобенкові.
Він глянув на крайнього студійця, що в забутті тримав над папером олівця, поринувши очима на поміст, і одвернувся.
Треба було б нарешті припинити цю комедію з натурницею і насамперед змістити к чорту Фіцхелаурова. Він зовсім непридатний. Але як вийти з цього одубіння — Горобенко не міг добрати способу. Він сам став якийсь малий, низенький і зовсім не адміністраційний.
Жінка стомилась сидіти в одній позі і ворухнулась. Горобенко почув, як авдиторія ту ж мить стрепенулась і знову завмерла. Фіцхелауров спинився край парт і щипав собі волосинки на підборідді.
І раптом гучно грюкнув пюпітр.
Жінка сиділа спокійно в тій самій позі.
Лунко застукотіли важкі каблуки по підлозі і зарипіли набучавілі солдатські чоботи. Худий, трихи схвильований червоно армієць човгав до Горобенка. Він поволі, мнучись, перетягав від кроку до кроку свої ноги, ніби умисно хотів розтягнути час, заки він дійде до Горобенка. Нарешті підійшов, винувато забігав очима, почухав за потилицею.
— Товарищ заведующий… — Червоноармієць нахилив до Горобенка покошлану голову і півголосом: — Как-то неспособно с знтими рисовать… гляньте, — він показав головою, — человек, понимаете, не в себе сидит… Да й нам тоже как-то… Все ж человек, дышит, вишь…
Горобенко вороже глянув червоноармійцеві в вічі і грубо спитав:
— В чому річ? Що, власне, ви хочете?.. Червоноармієць знову почухав за потилицею:
— Как-нибудь бы нам других прислали… Попроще, што ли…
Мов хто вдарив Горобенка. Він прикусив губу, звівся на ноги й майже крикнув:
— Не ваше діло!.. Не подобається — не йдіть! Ніхто вас сюди не тягне…
Червоноармієць одвів набік голову і соромливо переступав з ноги на ногу:
— Да я тольки так… не серчайте… До них поспішно йшов Фіцхелауров дізнатись, що трапилось.
XX
Розмірене і тихо коливались попереду дві труни. Нахиляться трохи ліворуч, а потім перехиляться на другий бік. Потім ще раз ліворуч і знову — назад.
Чорні й червоні прапори, як зморене в боях отамання, тихо сунули за трунами. І під їхнім наметом ніби легше й затишніше було пливти двом небіжчикам в свою останню подорож.